Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

— Ігім ід'хаті,— шепнув Олекса, прямуючи до дверей, аби скоріше втекти від тої всесобачої лайки.

Дяк увійшов до сіней, хотів одчинити двері до хати, але Олекса зупинив.

— Я д'хаті не піду. Скажи ми тут, що си стало?

— О-ой, паноньку! Тут такого сі наробило, що єк світ світом, то такого ніхто і не видів, і не чув. Наш ксьондз-єгомость — прости гріха, Боже. Може, я согрішаю бардзо, же маю судити ближнього мого, та ше таку особу, єк, рахувати, ксьондз-єгомость, шо від него-м не чув не то шо слова їдного прикрого, а…

Олекса припинив цю красномовність.

— Шо си стало з єгомостем?

Дяк нахилився до вуха Олекси:

— Зваріювали…

— Шо ти кажеш?

— Ає, ає… Самі їмость казали, шо так. Най мені Бог не ставит у гріх, але таке говорити, єк наші ксьондз-єгомость говорили, то таке може лиш варіат…

— А шо ж вони такого говорили?

— Хіба я можу того все переповісти? Та мені страшно… Єк станут пропровідальници ци то амбоні та як зачнут — йой, Боже… «Шо ви, люде, собі думаєте? Шо ви терпіте лєхів над собов, панів, ади. Таже панів мало, а вас багато! Вставайте громадами… Чуєте, шо робитси на Вкраїні? Там уже повиганєли люди панів своїх. Тепер черга за вами. Уже і серед вас є люди, шо підоймаютси, йдут за народом потєгати». Та й тут усе вас, пане, ізгадуют. Та так хвалє. Бігме, правду кау.

Та й таку проповідь не раз і не два, і не десік рази. Та підут селом та прийдуть ід єкому ґазді д'хаті та й до него: «А ти чому сидиш? А ти чому не йдеш? Збирай ватагу, єк Довбуш. Бий панів, єк Довбуш…» Тот си просит, молит: «Маю жінку, маю гіти, господарство йкес…» А вни, єгомость ніби: «А Довбуш, — каут, — не має жінки та й дитини? А пішов. За кого пішов? За вас… За народом покєг… А ви го єк не підтримаєте — спрахтє го лєхи та й не буде у нас заступника. Другого такого Довбуша вже не зішлет Госпідь вам…»

їмость плачут. Ходют за ними та все просют: «Не слухайте го, люди… То він зварійовав… Він сам і не знає, шо говорит…»

А він, єгомость: «Шо ти з мене варіата робиш? Я такий саме варіат, як і ти. Лиш я знаю, шо робитси на Вкраїні, а ти не знаєш».

Та й таке говорут, шо я не збізую того повторити. Ніби там єкіс гайдамаки, ци біда їх знат, єк їх називати. Ніби збираютси по монастирох ци де, а духовні особи перед ведут та ченці. Я би в тото не вірив… Де би то до церкови божої розбійники пускати та й обі духовні, рахувати, особи лізли у такий талан паськунний… Ой… перепрашєю… Я ніби не ганю, бо моє діло йке… Служу при церкові, та й я в таке не мішєюси… ає…

— То шо ж далі?

— Та й далі те саме. Каут, ніби ми уніати йкіє, а то преославні, але то, каут, ніц. Ніби ми, єк уніяти, то маємо, каут, за лєхами кєгнути проти народу свого? Ой, га? Колис ми були усі разом, лиш се Польща нас поділила: тих на уніатів, ніби, тих на преославних. Не можу я того діймити, єк вони говорили. Бо то, рахувати, людина вчена.

Лиш усе казали, аби вставати. Вставаймо, каут, єк і вони. Берім Польщу в два боки: вони звідтам, а ми відси. «Вставайте, люде. Ігіт за Довбушем…» Та кричют. А очі горє… Ну таки направду варіат, та й вже.

Олекса тремтів, слухаючи того оповідання. Так от як високо ставив отець Кралевич його, Довбушеву, діяльність. З амвона людей накликав іти за Довбушем… Не пожалів сану свого, свого становища. По хатах ходив та посилав людей до Довбуша…

А Довбуш що робить? Жидівські шинки розбиває. Ото варто було з амвона на таке людей посилати…

І чує Олекса, що велика розколина в душі стала ще більшою і що тепер залатати її нікому й нічим.

— …То наїхала, проше пана, ціла комісія… Заарештували ксьондза-добродія, ходили селом, питалисі… І мене брали — лиш я сказав, шо нич не знаю… Бігме, так говорив… хуч спитайте… А вже тоді два сторожі — ой, дурне-е… ой, дурне-е… Боже, Боже… Вже йк не дав Госпідь розуму, то мовч. Ліпше мовч. А вни… Єк роздєпили хаву, та оден одно скаже, другий додаст. Казали, ніби ксьондз-єгомость та й ви, пане, ніби в церкові ночов шос дієли, а шо — я вже того не можу знати… Лиш комісія гет цалком усе тото посписувала, та й витак тих сторожів до Станіслава брали… Там уже не знаю, шо вони говорили… Тож вам, пане, не є безпечно ту… Я би вас пригостив, але…

Олекса не сказав навіть слова подяки й вибіг із сіней.

Вибіг із села… Куди?

Ніч… темно… дощ покрапає… Всі люди сплять у тихих своїх хатах… Спокійно сплять вночі, щоби спокійно працювати вдень… Ради чого ж і ради кого я оце тиняюся серед ночі без притулку і пристановища, дратую псів сільських, боюся кожної темної плями попереду. Ради кого й ради чого я кинув на журбу й самотність дружину любу, дитя мале обрік на його маленькі дитячі страждання — для кого й для чого? Хто подякує? Хто згадає? Хто допоможе?..