Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

— А житє тим вернеш, шо єс позабивав?

— Я їм життя не верну, але я забезпечу їх родини. Я відпущу їх на волю… Я всіх своїх підданих пущу на волю — лиш пустіть на волю і ви мене. Беріть мої маєтки… все…

— Не по маєтки твої прийшов-сми суда, а по твою душу — аби ти людей бирше не мучив І не проси, і не трать слів дурно — все одно вмреш у лютих муках. [19] Дійсна фраза, сказана Довбушем, коли він прийшов до пана Злотніцького 4 мая 1744 року. Збереглася відомість про цю всю подію в записках львівських бернардирів. (Приміт. авт.).

Схопив свічу і підніс її до руки пана. Злотніцький закричав, заборсався, але зв'язаний був міцно.

— Пали другу руку, — крикнув Олекса Мокрині.— Преціж він твого сина забив.

Мокрина похитала заперечуюче головою й відвернулася. Прискочив Дрислюк і почав палити другу руку. М'ясо зашкварчало, і скоро на тім місці, де торкалося полум'я, стала чорна обуглена маса.

Пан уже не верещав, а тільки мукав. Очі його вертілися, як два колеса, і, здавалося, от-от вискочать із орбіт.

В хаті, видимо, увечері палився камін. Ще жевріюче вугілля лежало обіч недопалених головешок.

— Дати би грані у пазуху, — предложив Дрислюк.

— Сип. Він карав людей роками, а єго мук єка година.

Коло каміна лежали щипці. Дрислюк витягав жевріючі шматки вугілля і клав на груди панові. Той борсався і скидав. Вугілля палило підлогу.

Олекса наступив ногою на плече панові й придавив його до землі. Скоро і груди, і живіт пана покрилися червоними гарячими жаринами. Сморід пішов по хаті.

Довбуш стояв над паном і дивився. Погляд його був суворий, але холоднокровний. Ні одної крапелиночки жалю не було видно в тім погляді. Це був не гуцул Олекса Довбуш, а втілення народної помсти. На одну шалю ваги його душі складалися сотні літ важких терпінь синів і дочок його народу — і низько впала шаля та. Скільки б не поклав Олекса панських терпінь на другу чашку — не вирівнятися вазі. Тому погляд Олекси такий суворий і не показує жалю, бо немає його в сій душі.

Вугілля почало пригасати. Олекса бистрим рухом відкинув свою ногу, блискавично замахнувся барткою і шваркнув по правій руці пана. Рука відділилася від тіла, але що була прив'язана, то зосталася на місці.

Мокрина підійшла й тихо торкнула Олексу за плече.

— Буде…

Їй здавалося, що вона й тільки вона може розпоряджатися життям пана. З неї було досить, серце не витримувало того, що бачили очі,— і от віддала приказ припинити. Але замість послуху почула у відповідь:

— Ні, жінко. Ти своє зробила і можеш іти, куди хочеш. А тепер ми своє зробимо.

Мокрина, понуривши голову, пішла до дверей. Олекса услід:

— Бери шо си вдаст із цего маєтку. Бери, чюєш?

Але Мокрина, не повернувши навіть голову, вийшла.

Олекса таким же гостро рвучким рухом вдарив пана по лівій руці — і знов зачекав.

Із сусіднього покою почувся крик. Довбуш випростався. Кинув Дрислюкові головою. Той обережно одчинив двері й заглянув.

— Жінка з дитиною.

— А-а… Се та, що з паном своїм на спілку людей мучіла. Затни її.

Шалений крик одразу урвався. Задиханий Дрислюк вискочив, мовби за ним гнався хто.

— А дитину?

— То й дитину.

— Бий панське кодло. Віростет — такий буде, як єго отец.

Дрислюк знову вискочив. За хвилину вибіг, якось дрижачи, і стояв, попустивши руки, мов не будучи в стані підняти їх знов.

— Підстав єй свічі, аби горіло! — командував Олекса, а сам двома ударами обуха перебив обидві голінки панові.

Дрислюк підставляв свічки під завіси на вікнах, під одежу, що висіла на стіні. Олекса вигрібав рештки жару з каміна й розкидав по підлозі. І без того було чадно в покою, тепер стало невиносимо. Але Олекса не йшов. Він дивився, як довгі язики полум'я лижуть матерію, добираються до дерева, як воно тріщить, сипить, потім займається.

І лиш коли переконався, що будинок дійсно загориться, пішов. Дрислюк за ним. На дворі став. Зачекав, поки перший червоно-жовтий язик показався наверх. Тоді свиснув.

Опришки йшли селом серединою вулиці, а ззаду їм присвічувало полум'я: то надобре вже розгорівся панський будинок і служби, запалені опришками.

На вулиці нікого не було. Тихо стояли маленькі хатки, а в їх вікнах грали вогневі відблиски. Ні душі ніде — а Довбуш преці чує, ніби він іде серед товпи, тільки незримої.

— Єй, люде! — підняв Олекса голос до порожньої вулиці.— Чіму ховаєтеси? Вже немає вашого пана — а ви й мертвого його боїтеси? Віходьте… Йдіт подивітси. Не взєли-сми стебла їдного панцького-о.