Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

Петюк, непомітний сірий Петюк — а дивись, як виріс і яким тоном говорив із єгомостем. Звідки вони беруть силу і… нахабство, оці петюки, коли чують за собою громаду? Поки був одиниця — тулився несміло у притворі, не смів навіть до церкви зайти, щоб стати рядом з багачами. А от тепер — такий тон, така певність. Постав його на чоло повстання — і, дивись, поведе, та ще й непогано поведе. Що це означає? Звідки це в нашім народі?..

Ходив, ходив по хаті, боровся з думками, а в сусідньому покою матушка тривожно прислухається до тих нервових, неспокійних кроків і з тоскою думала: «Знов щось нове, знов щось болюче, знов, мабуть, Довбуш… Яка зла доля зв'язала нас із цією людиною…» І тут же констатувала, що мимо всього — не має якось гніву до Олекси. Більше: якби явився, то могла би узяти за голову і поцілувати, як сина.

Отцеві Кралевичу прийшла думка — а чи добре ж зробив, що звелів Олексі прийти, не порадившися поперед з їмостею? Як-не-як, а це ж вона мусить і приймати, і гостити… Та й помимо фізичного приняття — вона теж несе на собі частину ваги морального приняття — то захоче вона ту вагу брати? Взагалі, мабуть, зле зробив, що прийшов до якогось остаточного рішення, а дружину зоставив на боці.

Відносини між подружжям останніми часами були якісь… невиразні. Зовнішньо все ніби зосталося по-прежньому. Те ж піклування про обід, сніданок, чисту білизну, спокій, та ж запопадливість коло господарства — і разом із тим щось не те. Наче більше мовчазною стала матушка, більше задумчивою. Робить, робить щось — і нараз зупиниться, наче аж замре, дивлячись кудись у просторінь. Менше почала балакати, а коли говорить, то якось уривчасто, відповідає, наче з обов'язку.

Маленька деталь. Завжди перед сном матушка говорила «добраніч». Говорить і тепер, але коли раніше до того слова малого додавалося тепло, ласка, то тепер зосталося саме лиш слово. Мовби у пишної комети відтяли блискучого хвоста, і зосталася сама зірка певної величини.

Дивно, що отець Кралевич, такий мислитель, не помічав серйозності процесу, а здавалося йому, заглибленому у власні думки, що то переходове, от зараз минеться.

І зараз оце мав іти до їмості не з яких там особливих міркувань, а більше з навички радитися в усяких господарських питаннях.

Крізь стіну запитав:

— Матушко, ви не спите?

— Ні…

— Можна до вас?

— Прошу.

Отець Кралевич пішов. Оповів візиту Петюка, питався, чи добре зробив, згодившись на прихід.

— Очевидно, добре. Не прийняти тепер — се просто би означало: я тебе не хочу знати, бо переходжу до лагеря твоїх ворогів.

— Вже й «переходжу»…

— Аякже. З дому вигнали (за малим не сказала «вигнав»), прийняти не захотіли — хто ж, як не вороги?

Отець Кралевич походив, походив по хаті.

— То, значить, ти радиш прийняти?

— Я нічого не раджу, — підкреслено відповіла матушка, — бо ти все одно зробиш, як сам захочеш. Я висловлюю тільки свою думку.

Отець Кралевич запитливо поглянув на жінку. Хто це говорить? Це ж говорить чужа, та ще й озлоблена людина! Це не фраза друга-порадника. Але задумуватися над тим було ніколи, й отець Кралевич пірнув знову у свої великі думи.

Да-а… Велику загадку загадав сапогівському єгомостеві Олекса Довбуш. Тільки й думає отець Кралевич що про будучий візит.

Думає про нього й матушка. Ясно, як день, що візит цей не укриється від бдящого й стривоженого тепер ока властей. Власті Кралевича не люблять, як ворохобну людину. Чи не буде це притокою для обвинувачення в спілці з опришками?

Правда, можна буде говорити, що опришки приходили з ціллю грабунку і тільки власне добрим прийняттям вдалося відвернути від себе грозу. Он якийсь ґазда у Чорних Ославах тим, кажуть, і врятувався, що заставив столи їжею й питвом для Довбуша й його хлопців. Так і тут…

Але ж усе село знає, що Довбуш ходив сюди майже до самих днів свого виступу. Як захочуть знищити, то варт їм це сказати на суді — і кінець. А сказати можуть, бо відносини між плебанією й селом сухі й офіційні. (Своїх щирих і гарних відносин їмость чомусь не брала в рахунок).

Виходило, що доля священичої родини зависла на сумлінні сапогівських людей: захочуть — донесуть, захочуть — помилують.

Дивним був день, ота неділя, в яку треба було сподіватися приходу отамана Олекси Довбуша. Правив отець Кралевич службу божу, а здавалося йому, що всі прихожани дивляться на нього й іронічно поемішковуються. Целькочеш, мовляв, священні слова, накликаєш до християнської любові, а сам столи розбійникам заставляєш. Он із самого ранку дим іде з труби попівського мешкання — «не на три, відев, особи обід варут».