Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

От бик пробив діру рогом, як метав колись у полонині. А ось дірочка таємного походження… так ніби слід кулі поліцейського «гусарського» пістолети…

Багато там було всяких знаків. По магнатських домах вішають військові трофеї по стінах, що оповідають правнукам історію їх дідів. Василь міг би повісити на кілку свою крисаню і по ній оповісти історію не свого лише, а цілого покоління. Бо те, що переживав він, переживала й більшість таких, як він.

І от цей, можна сказати, літопис побачило шустре око Йося.

— Гачі… шо мені гачі? А от коби-сте були ласкаві та й дали мені оту вашу кресаню, то я би вже вам файно подєкував, а завтра бих прислав вам нову, та таку, шо ф-фа!.. Дивитиси мож… Дайте, ґаздо. Видев, ваші сини знают, шо то дєдева кресаня.

Ого! Ще би їм не знати, коли від маленькості вони не бачили на голові дєді іншого убора, лише оцю вічну, незмінну — і буденну, і святочну — кресаню.

Але Василеві якось не хотілося розставатись із тою реліквією.

— Та я до неї звик… та вже тіцькі роки… та на якого дідька мені нова… то молодому кортит, а мені то вже…

Але Йосьо все ж таки Йосьо, і не був би він Йосьо, коли би не вмів допинати свого. В результаті переговорів Йосьо забрав ту святиню родини Довбушів і дійсно як дорогоцінність поніс додому, притуляючи до грудей.

Справді то була вартісна річ. То була гарантія збереження свого майна, гарантія збереження «трудів» стількох літ.

А Василь увечері зробив «бал» своїм близьким і дальшим сусідам. Попилися всі як… Старий все припрошує:

— Пийте, людонькове! Не шкодуйте жидівського добра. Я пошлю до Лючі, й мені Йосьо ше даст. Та шо до Лючі… До усєкої коршми пошлю, то мені усєкий жид даст. А то чому? Бо я лиш іскажу слово онно — і кант! Бо у мене сини-и… Ні у кого таких синів нема, йк у мене сини.

І хвалився, фудулився, аж поки непривичний хміль звалив його серед таких же п'яних, як і він.

А за який тиждень попробував своєї могутності. Закликав пастуха Жолоба Олексу, дав йому рогатину.

— Іди до Лючі, до Йося-шинкаря, і скажи му, що я, Василь Довбуш, тебе посилаю, аби Йосьо дав горівки. А рогатину цесу даю на знак.

Так лише гетьмани пересилали свої булави з яким високоважним політичним дорученням.

Жолоб пішов і справді приніс око горілки, два буханці хліба й рогатину назад.

Впрочім, не один Йосьо показався таким мудрим. Косівські купці-євреї зробили те ж саме, але організовано. Вони прислали до Олекси делегата, який мав уговори, скільки хочуть опришки діставати щомісячно відкупного, аби тільки не нападали на Косів. Олекса пристав. Умову було складено точно, хоч і не на письмі. Окрім грошей, Олекса вставив туди натуру — сушену рибу, вудженину усяку, а також порох, олово. Все це мало приставлятися самими данниками в призначене місце — і дійсно свято виконувалося.

Таким чином Олекса мав забезпечення у віктуалах, міг часом і приховати дещо. Так він і робив: відділяв частину і ховав у ріжні покрийомі місця ріжні припаси, які не могли псуватися.

— Про всєкє…

А Довбуш сам.

Олексі трудно прийшлося на перших порах. І то з усіх боків трудно.

Насамперед психічно. Як-не-як, а треба було перешагнута через людську кров і сльози. Се було непривично. Як і всі фізично сильні люди, Олекса з природи був добродушний, м'якої вдачі; особливого задоволення людські, та й не лиш людські страждання йому не давали. Жорстокостей він не переносив не тільки в кому іншому, а й у собі в першу голову. А тут — доводилося бути жорстоким, доводилося дивитись на людські страждання, на людську кров. Якось… несвойко було у тім Олексі… проти себе йшов.

От Іван — то вже друге діло. Той іще змалечку показував інші норови. Раз — іще були хлопчішками — піймав був Іван сову. Вивернув їй крила й так, за крила, приніс до хати. Птиця, видимо, сильно мучилася, а Іван і не помічав того: теліпав птицею туди-сюди, оповідав, як вона — така футка! — хотіла його дзьобом, але він, ще футчіший, не дався.

Олекса не міг дивитися на муки птиці й попросив сову собі. Іван не дав. Олекса повторив просьбу сильніше. Іван своє. Олекса ударом під ногу звалив Івана. Той ухопив Олексу, зчинилася бійка.

Подужав, правда, Олекса, але від сови зосталося саме шмаття, та й Іван довго ходив у ворожому успособленні, аж поки то якось забулося.

От і тепер Олексі трудно привикати до деяких негативних сторін вибраної професії. Впадаєш до корчми… смертельно перестрашені обличчя… єврейки плачуть, еврейнята пищать, аж мокрі від страху, — а в тім усім треба ходити, розбивати скрині, тягти добро, а часом і бити, на смерть бити корчмаря…