Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

— Анно, — молящо якось говорив отець Кралевич і простяг руки.

Але Анна не чула. Це не була вже мовчазна Анна, з якою ніхто не хотів рахуватися — це була Немезіс, що мститься за вічне своє поневіряння, що говорить раз у сто літ, але говорить тоді словами важкими, як скеля, пекучими, як поплавлений метал.

— Що?.. Бігли би, отче, й завертали? Перепрошували й саджали за обід? Ні!.. Таких речей ніхто не прощає, а гуцул тим більше.

— Що ж робити? Що робити, Анно?

— Передати все волі божій.

І пішла до свого покою. Виходила, як королева, але впала на ліжко, як зломлена билина. У спазматичних, конвульсійних риданнях билося й трепетало тіло.

Се була четверта драма. Любила свого чоловіка, цінила його ум, горда була з його непохитності, з його оригінальності, що він так не похожий на буденні типи обивательського оточення. І от почула нараз, що не зашкодило би поменше тої оригінальності, а побільше становчості й розуміння реальних задач живого життя. Або гнатися за фантомами та гнатися до кінця, до загибелі, як отой гуцул Олекса Довбуш, Ъбо не гнатися зовсім. А так — поткнутися і назад, бовкнути язиком, а від діла усунутися: робота не почесна…

А Олекса дійсно біг, не знаючи, на якому він світі. Душа розривалася. Мозок не міг обхопити, не міг подиктувати розум, що робити в найближчу хвилину. Піймав себе, що біжить знайомою дорогою в напрямі своєї хати. До дружини би… До тихої Єлени, що так словом одним тихим може улагоджувати болі й приносити полегшу. Чи раз так було, що охопить відчай душу, ненависть розпирає усього тебе, що пішов би й бив кого попало.

А вона положить руку на плече, загляне в очі, скаже що-небудь таке просте-просте — втихомирюються хвилі збурханого духу, злобне слово зірветься з уст, впаде на землю, а з ним разом і злобне бажання. Перестануть тремтіти мускули, очі не мечуть уже блискавиць, і вмирає безрозсудний чин.

Олекса певен, що якби й цей раз, тоді, як вона прибігла, коли б удалося перекинутися з нею хоч парою слів, вона вдержала би свого сильного чоловіка. Мов канатом сталевим, вдержала би одним словечком. Простим-простим.

Але він же не зупинився і на мить. Коли побачив її закривавлену — світ замакітрився йому перед очима, все здалося дрібницею перед образою цієї дорогої істоти — і от… сталося.

Та Олекса не жалів. Він і зараз не зробив би інакше, але що от зараз не можна прибігти до неї, оповісти; поскаржитися на тяжку незаслужену обіду… Вона б зуміла заспокоїти. Вона б якось представила се в іншому, приємлемому світлі — і воно стало би легше. Так що ж, коли жінки немає, сім'ї немає… І хлопчика, малого Олексика, немає, що любив так влізти батькові на коліна й бавитися грідушками. Немає нічого. Пустині полонинські, дикі печери, куди так цікаво було лазити хлопцем і так нецікаво лізти тепер, щоб там жити…

Став серед дороги і з тоскою оглянувся. Куди йти?

Направо, наліво, вперед, назад — всюди однакова самотність, всюди однакова небезпека й обов'язок братися за зброю… Се ж когось треба вбивати, когось калічити. Навіщо се і кому воно потрібне?

Надіявся на єгомостя, чекав його слова, благословення, поради й допомоги — і от… Ще нічого не було, а він уже злякався, продав. А згодом? Чого доброго, й донести може. От так отець святий… Всі вони однакові… їх душу псам іздохлим.

Рішив побувати дома за всяку ціну. Зайде до Осташука — він сидить на узбіччі. Попросить дати знати жінці. Той такий, що не зрадить. Зрештою — буду берегтися.

Бистрим кроком і якось заспокоєно пішов до села.

— Хто там?

— Ано-ко вийдіт, ґаздо, на мінуту.

— Ти, Оле?..

— Я…

— Зара…

Вийшов. Оповідав новини, які могли цікавити Олексу.

— Гайдуки брали до двору дєдю твого, жінку брали. Кричєв пан на нє…

— Кричєв то пусте. Але не бив? Не знущєвси?

— Ні, не казали.

Олекса зітхнув із полегшою. Значить, погроза мала свій скуток.

— Но, а ти єк, Оле?

— Та й що? Маю п'єтнацік легінів під собов, — хвастонув Олекса. — Нароб'ю такого, що всім дивно буде.

Осташук покивав одобряюче головою.

— Ае… ає… То би добре — попуджєти панів трохє. Най би си варували.

Осташук пішов дати знати Єлені.

Вона прибігла, задихавшися, й кинулася на шию Олексі. Він її пестив і говорив ласкаві слова. Тепер тільки вповні відчув, яке щастя кинув собі під ноги. Оце би зараз пішов додому… там затишно так, любо… Олексик малий.

— Питавси за мнов?

— Ає… питаєтси… «А де дєдя?» А я все кажу: скоро прийде… скоро прийде…