Володимир Малик - Двоє над прірвою

— Двадцять п’ять чоловік, — підказав Гриценко.

— От бачиш — двадцять п’ять пістолетів, шість ручних кулеметів та автоматів.

— Шістнадцять, — знову підказав Гриценко. — Я радий, що ти в перший же день усе це помітив…

— Що ж можна зробити з одним пістолетом проти такої сили? З пістолета не встигнеш покласти двох чи трьох, як тебе продірявлять кулями з автоматів та кулеметів!

Гриценко поморщив лоба, суворо глянув своїми глибоко посадженими очима.

— Ти маєш рацію: одним пістолетом нічого не зробиш… Але з нього можна покласти, як ти кажеш, Гольбаха — і це стане сигналом до загального повстання… Саме на ту зброю, що мають німці в кар’єрі, — чотирнадцять автоматів і двадцять сім, якщо рахувати і Гольбахів, пістолетів — ми й розраховуємо. Якщо нам пощастить швидко, я сказав би блискавично, заволодіти нею, то ми зможемо, незважаючи на великі втрати, зняти кулеметників на вежах і двох автоматників за ворітьми. Тоді в наші руки потрапить ще два автомати і шість ручних кулеметів. А це вже сила!.. В есесівському таборі ж, як нам стало відомо, під час обідньої перерви або зразу після роботи, коли Гольбах має звичку тероризувати нас шаховою грою, залишається не більше п’яти-шести есесівців. Якщо ми переможемо в кар’єрі, то вони нам не страшні, — ми їх швидко ліквідуємо, а якщо не переможемо, то вони нам теж будуть не страшні, бо всі ми загинемо…

— А найближчі німецькі залоги? — спитав Володя. — Де вони? Через який час можна чекати їхнього нападу?

— Телефонного зв’язку з центром у Гольбаха немає — лінія тільки прокладається, але є радіозв’язок… Якщо радистові пощастить повідомити своє начальство про повстання, то підмога зможе прибути не раніше, як за дві години. Отже, ми, тобто ті, хто залишиться живий, зможемо відійти в гори…

— На коли призначено повстання?

— На найближчі дні… Приїзд півсотні новеньких сплутав наші плани. Ми боїмося, що непідготовлені люди не тільки не допоможуть нам, а можуть зашкодити… Тож потрібен якийсь час, щоб провести відповідну роботу і передусім розтлумачити людям, що всі ми смертники, що живими звідси фашисти нікого не випустять і надія на те, щоб вижити, у нас у всіх одна — повстання… Тут — або пан, або пропав!.. Якщо всі усвідомлять це, тоді ми матимемо якийсь шанс на успіх і, на мою думку, немалий…

— Хто керує підготовкою до повстання? Хто керуватиме повстанням?

— Я… Тут багато військових, але офіцер — я один… Тепер ти — другий…

— Крім радянських людей, є чимало, треба гадати, поляків, чехів, французів… Як з ними спілкуватися?

— Професор Глов’як знає сім мов… Янек також знає три мови — російську, німецьку, французьку… Вони дуже допомагають нам…

Володя потиснув Гриценкові руки.

— Дякую, друже… Будемо діяти спільно!

Минуло кілька днів, схожих між собою, мов близнята. Володі й Тані вони здалися вічністю.

Підйом о п’ятій ранку.

Включалося світло, лунав різкий, гортанний голос чергового капо: “Ауфштеєн!” — і в’язні враз схоплювалися. Давалося півгодини на ранковий туалет. Потім — “фріштик”, тобто сніданок: два невеличкі шматочки ерзац-хліба і чашка теплої гіркуватої кави з підсмажених жолудів і ячменю.

Рівно о шостій годині з’являлися штейгери-техніки. На цей час кожен в’язень уже стояв біля свого робочого місця — про це дбали капо й охоронці. Старший штейгер подавав знак — і робота починалася.

Гримкотіли відбійні молотки, з грюкотом і пилюкою летіло донизу каміння. Його вантажили у вагонетки і вивозили в кар’єр. Тут більші шматки потрапляли в розпорядження каменярів, котрі спочатку сортували їх, а потім обтісували. А породу і щебінь висипали у прірву.

О дев’ятій ранку — другий “фріштик”. Півгодинний. Цього разу в’язням не давали нічого. Снідали тільки штейгери, охоронці і капо. Із плоских металевих коробок вони виймали бутерброди — з ковбасою, сиром або смальцем, ґрунтовно всідалися на кам’яні брили і, не поспішаючи, акуратно пережовуючи, їли, запиваючи з металевих фарбованих фляг підігрітою кавою.

Голодні, знесилені в’язні мали право в цей час відпочивати. Сідали й лягали, хто де стояв.

Володя й Таня, котрі працювали біля вагонетки, лягали тут же на дерев’яні шпали й заплющували очі, щоб хоч трохи спочити. Говорити не хотілося. Дошкуляв голод. Безсилля й тупа апатія сковували тіло.

О першій годині дня знову перерва. На обід. Тепер усі в’язні виходили в кар’єр і одержували півлітровий черпак бруквяного супу і грамів сто солодкавого, якогось брудно-бордового на колір хліба.