Володимир Малик - Двоє над прірвою

— Тримайся, друже! — Таня підхопила його попідруки і повела до найближчого каменя. — Це зараз минеться…

Володя сів. У голові гуло, як у вулику. На лобі висіявся холодний піт, неприємна нудота поволі підступала до горла.

Чиясь рука піднесла блискучий алюмінієвий кухоль. Холодна вода освіжила, серце забилося рівніше, із-перед очей розвіялася густа сіра пелена.

— Дякую, — прошепотів він, приходячи до пам’яті.

— Прошу пана, — почувся у відповідь дитячий голосок.

Володя підвів голову. Перед ним стояв хлопчик років одинадцяти — дванадцяти з відерцем, наповненим водою. Великі голубі очі, що займали майже півобличчя, серйозно, по-старечому дивилися з-під вигорілих брів. Смугастий одяг був завеликий для нього і сповзав з вузеньких плечиків, відкриваючи не тільки тоненьку, мов стеблинка, шийку, а й худенькі, обтягнуті сірою шкірою ключиці. З-під такої ж смугастої шапки вибивався жмут м’якого білявого волоссячка.

Пересилюючи слабість, Володя спитав:

— Ти хто такий?

— Я поляк, прошу пана. Мене звати Янеком, — тихо відповів хлопчина.

Володя вражено переглянувся з Танею.

— Як же ти потрапив сюди… у це пекло, Янеку? — спитала Таня.

— Ми тут з дідусем, — відповіло хлоп’я і показало порожнім кухлем на виснаженого сивобородого старого, що, сидячи навпочіпки, молотком і зубилом обтісував велику кам’яну брилу.

— А ти що тут робиш?

— Мій обов’язок — підносити воду тим, хто працює… Я стараюся…

Володя і Таня переглянулись. І сам вигляд хлопчини, що своєю кволістю і тендітністю був схожий на беззахисний житній колосочок, і серйозний погляд великих очей, і сумний, недитячий вираз обличчя, на якому не з’явився усміх, — усе змушувало їхні серця стиснутися.

— І давно ти в концтаборі? — Володя хотів погладити його рукою по щічці, але хлопчина відхилився.

— Уже два роки, пане.

— А де ж твої тато й мама?

— Нема-а, пане. Їх убили…

— А брати, сестри були в тебе? Тітки, дядьки?

— Були, пане, але їх уже теж немає на світі… Один дідусь лишився…

Володя замовк, вражений. На це дитя, здається, звалилося лихо всього світу, упали громи і блискавиці, налетіли шалені вітри і чорні смерчі… Як же воно вистояло, не зламалося? Де взялася сила у цього тендітного кволого колосочка перебороти свій душевний біль, що мав би крижаним вітром обпекти його сердечко?

До них наближався капо, ще здалеку погрожуючи гарапником.

— Гей ви, новачки, брудні свині, до роботи! Ну!

Янек з відром шмигнув до тунелю, а новачки швидко кинулися на майданчик, де гефтлінги складали в штабелі грубо обтесані брили каміння.

О шостій годині вечора прозвучала сирена. І враз стихла музика пневматичних молотків, гефтлінги покидали кирки й долота, зупинили вагонетки — всі рушили на широкий плац перед ворітьми. Зі штолень почали виходити ті, хто працював у підземеллі,— бліді, вкриті сірою пилюкою, мружачи проти сонця почервонілі запалені очі. Вони теж прискорювали крок і пристроювалися до звивистої черги, що швидко росла.

Володя й Таня йшли не поспішаючи. Поряд з ними шкандибав старий поляк.

Незважаючи на недоладний смугастий одяг і худорбу, старий вирізнявся інтелігентністю. Мав чисте високе чоло, римський профіль і пишне сиве волосся. Голод і важка праця виснажили його тіло, але великі сірі очі світилися розумом.

Старий держав онука за руку, ніби боявся відпустити від себе хоч на одну хвилинку. Та Янек і не думав пустувати або вириватися, ішов стомлено, маленький, блідий, мов восковий, разюче схожий на дідуся. Такі ж великі очі, високий лоб, довге русяве, майже лляне волосся, що хвилями облягло його гарну голівку, такий же, як у дідуся, гордий орлиний профіль…

— Нам теж ставати у чергу? — спитав Володя.

— Безперечно, — відповів старий і, делікатно, завченим рухом знявши шапку і нахиливши голову, відрекомендувався: — Професор Станіслав Глов’як.

Володя і Таня назвали себе.

— І що ж це буде? — допитувався Володя.

— Зараз привезуть вечерю, прошу пана…

— А хіба ми не підемо до табору?

— До якого табору, пане?

— Ну, там, на горі, біля дороги, є бараки серед лісу…

Професор сумно усміхнувся:

— Ті бараки не про нашу честь. Там живуть німці — інженери, техніки, охоронці. А гефтлінги ночують тут, у тунелях… Під землею…

— Під землею?! І що ж тут буде, під землею? Щось важливе, якщо нікого звідси не випускають?

Професор оглянувся, понизив голос.

— Це дуже небезпечне запитання, мій юний друже.