Володимир Малик - Двоє над прірвою

Ні слова не кажучи, я схопив її на руки, притис до грудей і рушив до річки.

Дівчина запручалася, сердито вигукнула:

— Ти що! Здурів? Відпусти негайно!

— Мовчи! — прикрикнув я здавленим голосом, бо йти було важко: висока трава плуталася в ногах. — Тримайся міцніше за мене! А то впущу!

— Залиш мене! Я сама! Як ти смієш!

Вона вперлася кулаками мені в груди, намагаючись вирватися з несподіваних обіймів.

— Перестань, чортеня! — розгнівався я. — Дуже ти мені потрібна, красуня! Аякже!.. Але ж мушу, бо загинемо обоє!

Я ще міцніше притис її до грудей і раптом відчув, що вона принишкла, потім її ліва рука охопила мою шию, а права — плече. Йти відразу стало легше.

— Так би відразу! — буркнув я спересердя, відчувши, як її кучері, вибившись з-під шолома, лоскочуть моє обличчя.

Наші погляди зустрілися. Дівчина дивилася на мене з переляком і подивом. І тут я помітив, яка вона вродлива. Тугі зблідлі щоки поволі почали наповнюватися рум’янцем, темно-оксамитові очі, опушені довгими віями, були виразні й іскристі, а крізь розтулені пухкі губенята пробивалася снігова білизна рівних зубів.

Видно, вона помітила, що я розглядаю її не без захоплення, бо враз спалахнула і відвела погляд.

Зненацька з узлісся заляскали постріли. Над нами просвистіли кулі.

— Німці!

Я кинувся бігти. Поспішав, щоб якомога швидше злетіти в повітря, адже непорушна машина — то прекрасна мішень для ворога.

Вже зовсім недалеко. Сто кроків, п’ятдесят, двадцять… Я дійшов до літака, допоміг Ніні здертися в кабіну, потім забрався сам. Мотор працював.

Стрілянини не чути, зате видно, як від узлісся по купинястій жовтій рівнині, помережаній рідкими кущами, біжать темні постаті.

Я піддав газу. Мотор заревів, і літак, зрушивши з місця і залишаючи позад себе сліди на траві, почав набирати швидкість. Короткий розгін — і машина в повітрі. Тепер тільки б не зустрітися з ворожими “мисливцями”, що ширяють у пошуках легкої здобичі!

Нам поталанило. Притискуючись до землі, я повернув на схід, перетнув лінію фронту, дотягнув до аеродрому і, незважаючи на те, що пальне майже вичерпалося, благополучно приземлився.

Заглушив мотор, допоміг Ніні вибратися з кабіни і спуститися на землю. До нас уже бігли. Мчав “Віліс” командира полку…

І тут, на виду у всіх і несподівано для всіх, а особливо для мене, Ніна раптом підняла руки, обняла мене і — поцілувала…

Ох, цей Ферапоня!.. Бойовий льотчик, — мав на своєму рахунку чотири чи п’ять збитих літаків, безстрашно кидався в атаку на ворога, — а по натурі виявився дріб’язковим, мстивим і безчесним.

Звичайно, нерозділене кохання — то болюча для серця рана. А Ферапоня, мабуть, сильно кохав Ніночку. Та все ж у будь-якому становищі, на мій погляд, треба бути людиною! Те, що Ніна вибрала саме того, кого вподобала, тобто мене, а не його, не могло бути підставою для ненависті, заздрощів і брехні. А Ферапоня не зміг, як інші, — бо, повторюю, в Ніночку був закоханий весь полк, — піднестися над своїми почуттями і став їхнім рабом. Почуття заполонили його серце, і він почав керуватися ними, а не розумом.

Що ж зробив Ферапоня?

Це трапилося невдовзі після того, як Ніна видужала і приступила до польотів. Поки вона хворіла, я кожного дня відвідував її, розповідав про бої, про перемоги і втрати. Дівчина ставала мені все дорожчою і милішою. Ми й незчулися, як покохали одне одного…

Тим часом у зв’язку зі змінами на фронті (німці шалено рвалися на схід) наш полк перебазувався на новий польовий аеродром. Вночі пройшов сильний дощ, льотне поле розквасилось, і ми, льотчики, “загорали”, а техніки “штопали” наші подірявлені ворожими кулями й осколками літаки.

Я лежав на ліжку і з цікавістю гортав грубезний том “Народоведения”, присвячений Африці. Книга була багато ілюстрована, і перед моїми очима пропливали племена, що населяли той екзотичний континент. Розкішнішого видання, ніж це, я не зустрічав у своєму житті і подумки дякував долі, що натрапив на цю ще дореволюційну книгу в глухому селі. Переді мною відкривався новий, незнаний і великий світ.

Раптом відчинилися двері — і на порозі з’явилася Ніна. Схвильована, заплакана, губи тремтять, щоки зблідли… Ніколи такою не бачив її.

Я відклав книжку, миттю схопився з ліжка, взяв дівчину за руки, посадив на стілець.

— Ніночко, що трапилося?

Вона схлипнула. Підборіддя тремтіло.

— Цей твій друг… Ця свиня… — вона не могла говорити.

— Чекай, чекай! Яка свиня? — я нічого не второпав.