Володимир Малик - Двоє над прірвою

Ніна пірнула майже до самої землі. Я повторив її маневр. Та втекти, відірватися не пощастило. “Месери” напосіли на нас з усіх боків. Вогненні списи перетнули нам шлях. Залишалося одно — приймати бій.

— Атакую! Прикрий! — почувся у шоломофоні дівочий голос.

Серце моє стиснулося. Хоч Архипенко й казав, що Ніна — льотчиця досвідчена, але було мені якось не по собі від думки, що ведучий — дівчина.

Тим часом Ніна свічкою пішла вгору і там, круто змінивши напрям, схопилася з одним із ворогів, якому на допомогу вже мчав другий.

“Месери” мали подвійну перевагу і були впевнені в легкій перемозі. Один із ворожих пілотів показав мені жестом, що я зараз буду збитий і піду штопором. Мені навіть здалося, що він вигукнув:

— Капут!

Мене охопила злість. Я давно не був у повітрі, і тепер все моє єство бажало перемоги за будь-яку ціну! Звичайно, тут грало роль також те, що я повинен був захистити Ніну. Повинен!

Набравши висоту, я оглянувся. Два “Месери”, мов люті пси, закружляли навколо Ніни у смертельній каруселі. Я кинувся їй на допомогу. В моєму прицілі з’явилося темне “пузо” ворожого літака. Я натиснув на гашетку — із нього бризнули цівки вогню. Потім вогонь охопив крила, кабіну, — і вже далеко внизу було видно, як той палаючий клубок врізався в землю.

В цей час і Ніна прошила кулеметною чергою “свого” супротивника. Він задимів і, кинувши машину в піке, швидко пішов на захід.

— Молодець, Володю! — почувся в навушниках радісний дівочий голос. — Тепер їх залишилося тільки двоє! Бий їх, гадів!

Я згадав про наказ командира полку і крикнув у мікрофон:

— Ніночко, виходь з бою! Я прикрию! Затримаю їх! Виходь негайно!

Та дівчина не відповіла.

Я оглянувся — і похолов від жаху. Її літак раптом перехилився на ліве крило і якось поволі, мовби нехотя, почав падати. “Месер”, що підкрався і збив її, робив унизу розворот.

“Ах ти ж гад! Фашистська нечисть! Ти таки підстеріг дівчину!.. Ну, від мене не втечеш! Сам загину — а тебе знищу!” — промайнула думка.

Руки міцніше стиснули штурвал. Слухняний літак ніби відчув мій душевний стан і пішов у піке. Я зрісся з машиною і ні про що більше не думав — ні про Ніну, ні про себе. Прагнув одного — знищити ворога! Наздогнати убивцю, збити негідника!

Ось я ловлю його в приціл, наближаюся. Він помітив мене, намагається вивернутися, бере штурвал на себе, щоб круто піти вгору. Та я стежу за кожним його маневром і, коли він раптом потрапляє у саме перехрестя мого прицілу, б’ю одночасно з гармат і з кулемета. Сильна віддача, літак на якусь мить, здається, зупиняється, кров шугає мені в голову, аж тьмариться в очах, — але радість перемоги гарячою хвилею заливає груди, бо “Месер” вибухає і розлітається на шматки!

Я вирівнюю машину. Оглядаюся. Де ж четвертий? Підстерігає мене? Ні, вражений загибеллю товаришів, щосили тікає на захід. “Слабак! Нерви не витримали!” — думаю я.

І тут моє серце мало не вискочило від радощів із грудей: під білим куполом парашута побачив Ніну. Вона махала мені рукою. Підлетівши ближче, я зрозумів — наказує повертатися на аеродром, до своїх. Я заперечно похитав головою. Мовляв, як же покину тебе саму? У відповідь побачив міцно стиснутий дівочий кулачок: виконуй наказ!

Ця мова жестів була нам обом зрозуміла. Я знову заперечно похитав головою і продовжував робити коло за колом, аж поки вона не приземлилася на болоті, в рідкому верболозі.

Я бачив, як вітром шарпонуло парашут, як потягло дівчину поміж кущами по купинах, як вона підтягувала стропи і, нарешті, відстебнула лямки…

Отже, жива, але на чужій території! Хіба міг я покинути її там? Щоб потрапила в полон? Щоб з неї знущалися і глумилися нацистські виродки?

Я промчав понад землею, вибираючи майданчик для посадки.

Всюди кущі, купини, поодинокі дерева. Ніякого сумніву — розіб’юся. Єдиний вихід — сідати на вузьку смугу твердого берега над річкою. Щоправда, брав сумнів — чи не загрузнуть колеса?

Та вибору не було. Я пролетів ще раз, пильно приглядаючись до місця, куди збирався сісти, а потім, розвернувшись, пішов на посадку.

Літак сів щасливо. Я похапцем вибрався з кабіни і побіг щодуху до невеличкої темної постаті, що, припадаючи на ліву ногу, шкандибала до берега.

— Ніночко, ти поранена? — гукнув здалеку. — Чекай! Не витрачай сил! Я допоможу тобі!

Вона продовжувала шкандибати.

— Що з тобою? — спитав я, підбігаючи.

— Ет, дрібниця… Вивихнула ногу… Обійдеться!

Лице її зблідло. Вона схитнулася.