Микола Трублаїні - Оповідання про Далеку Північ

Ранком першого серпня дирижабль «Третя п'ятирічка» був готовий до вильоту в Арктику. Величезна біла сигара, надута воднем, здіймалась над аеродромом. Вона була готова плигнути високо вгору, і тільки багато міцних мотузків утримують її над землею.

Мисливець Крига з'явився першим на старт. До нього підійшов капітан дирижабля, привітався і спитав:

— Що це за нові вантажі ми сьогодні одержали?

— Які саме?

— Величезний ящик… Не ящик, а скриня… з написом «Радіоапаратура станції «Північний полюс»… Та другий ящик у довжелезному мішку з написом «Спецпризначення — Північний полюс».

Крига, не знаючи, в чім справа, мотнув головою і впевнено сказав:

— Хай буде… То треба. Штурман Бойчук знає про все.

День обіцяв бути ясним, сонячним. Незабаром почали збиратись від'їжджаючі в далеку подорож і ті, хто їх проводив.

За півгодини до відльоту автомобіль привіз штурмана Бойчука і зоолога Офіуру.

Штурман одразу пройшов до капітана дирижабля. Зоолог залишився в натовпі проводжаючих i привітався з кількома знайомими.

Вітаючись з одним із своїх друзів, він помітив двох хлопчиків, що протиснулись наперед до гондоли і тепер зиркали то один на одного, то на дирижабль. Обличчя одного з хлопців здалось Офіурі знайомим.

Офіура підійшов до них ближче. Той, чиє обличчя видалось йому знайомим, на думку зоолога, був чукча. Офіура пригадав Темара. Але це не був Темар.

«Хто це такий?» — напружував він пам'ять, пригадуючи, де міг бачити цього хлопця.

Хлопці не помічали, що за ними стежать. Вони, очевидно, були незнайомі і щойно обмінялись першими словами. Той, якого зоолог вважав за знайомого, говорив ламаною російською мовою.

«Це чукча», — майнула впевнена думка в Офіури, коли він почув його вимову. Після цього враз пригадав, де бачив цього хлопця. Це ж був Анкауге, друг Темара. Вони разом два роки тому ловили блакитного кита.

— Анкауге! — звернувся до хлопця Офіура.

Хлопець звів очі на зоолога. Він, безперечно, пізнав Офіуру. Але у виразі обличчя була якась розгубленість.

— Здрастуйте! — промовив він.

— Як ти сюди попав? Де Темар? — питав Офіура.

— Приїхав подивитись… Темар… Не знаю де.

Офіурі здавалося, що Анкауге чогось зніяковів. Але він не встиг розбалакатись, бо саме в цей момент з наказу штурмана Бойчука з гондоли винесли великий ящик. Це був той самий яшик, який одержали ранком, із написом «Радіоапаратура станції «Північний полюс».

— Що це за скриня, не знаю! — чувся голос Бойчука.

— Отже, викинути її? — спитав капітан.

— Одкрийте, подивимось, може, справді щось потрібне. Один з повітроплавців ударом важкого молота збив покришку тієї скрині. Коли він зазирнув усередину, то впустив молоток на землю і, розвівши руками, очманіло озирнув усіх навколо.

— Що там? Що там? — почулись запитання.

Але відповідати не довелось, бо з скрині показалась голова маленького хлопчика.

Хлопчик, що стояв біля Анкауге, побачивши ту голову, прохопився лише одним словом:

— Володька!

Так, це виліз справді Володя Велетень, а хлопець, що стояв поруч Анкауге, був приятель Володин, Василько. Того ранку вони прибули до Москви, привізши скриню. На вокзалі Володя вліз у скриню, а Василько найняв автомобіль і одправив скриню на дирижабль.

— Ай-я-я! — помотав головою Крига.

— От так радіоапаратура! — посміхнувся штурман. — Гучномовець!

Володька виліз із скрині, весь червоний од сорому, але, почувши зауваження штурмана, гаряче запротестував:

— Вибачте, я сам радист.

— Так… Ти, може. Велетень?

— Так, я Велетень, — серйозно відповів Володя. Навколо почувся сміх, бо постать Володі зовсім не відповідала його прізвищу.

— Ану, давай мішок! — гукнув Бойчук. — Який там нас чекає сюрприз?

Мова йшла про ящик у мішку, що прибув того самого ранку разом із скринею.

— Мабуть, цей хлопчисько наготував собі в тім мішку харчів, — висловив догадку Крига.

Офіура помітив, що, коли витягали ящик з мішка, захвилювався Анкауге.

І йому було чого хвилюватись. З того ящика витягли не кого іншого, як старого Офіуриного знайомого, Темара.

— А це що за приладдя? — спитав Крига, показуючи на чукчу.

В натовпі знявся регіт.

— Я моторист, — відповів Темар.

— А, ти Темар? — весело спитав штурман.

— Так.

— Ви що ж, умовились? — допитувався Бойчук, показуючи на Володьку.

— Про що? Я його не знаю, — відказав Темар, не розуміючи, в чім справа.