Микола Трублаїні - Оповідання про Далеку Північ

Скоро зник намет, і він опинився в тундрі сам — лише з своїми собаками.

Незабаром вони нанюхали слід. Тоскан наблизився до них. Слід здався йому знайомим.

Це був слід оксамитового оленя, того самого, що так сподобався Оротукові. З сліду Тоскан пізнав, що олень пробіг недавно і дуже швидко.

«Значить, скоро зупиниться, — подумав мисливець. — Ану, спробую догнати». І, супроводжуваний собаками, він швидко подався на захід.

Тоскан не помилився. Дедалі слід оленя ставав свіжіший.

За півтори години слід повернув на північ.

«Наче він знає мій маршрут», — усміхнувся сам до себе мисливець.

Тепер кожну мить він міг сподіватися побачити оленя. Тоскан напружував свій зір і придивлявся до кожної цяточки попереду.

Собаки йшли разом з ним, не забігаючи далеко.

Але що таке? Тут зовсім недавно був олень. Тут він копитами розбивав сніг, добуваючи мох. Потім, видно, він чогось злякався і, мабуть, прожогом кинувся навтіки, взявши напрям на схід.

«Досить, — подумав Тоскан, — я втомився його переслідувати. Олень повернув назад, мені ж повертати ще рано. Мабуть, він вибіжить на Оротука».

Зробивши такий висновок, мисливець продовжував путь на північ. Він шкодував, що згаяв час, а втім, це не перешкодило йому пообідати олениною. М'ясо замерзло, і він стругав його ножем, наче дерево.

Незабаром собаки знов почули звіра. Тоскан зійшов на горбок і побачив у долині зграю вовків. Більшість з них лежала. Вони, мабуть, відпочивали або спали після вдалого полювання.

Собаки, побачивши багато вовків, оступились і підібгали хвости.

Тоскан зняв рушницю і ліг на сніг, поклавши біля себе усі патрони.

Місцевість, якою йшов Оротук, була надзвичайно рівна. Тільки де-не-де траплялися малесенькі горбики. Він не бачив жодного кущика. Літом тут стояло болото. Коли б не мороз, що зцементував поверхню цього болота, то тут би не пройти. Літом сюди не одважувались іти навіть найкращі мисливці. Тепер це було цілком безпечно. Сніг вкривав болото й невеликі озерця. Навколо простяглась рівна долина.

Оротук бачив чимало різних слідів. За слідом полярної миші йшов слід лисиці. Слідами оленячого стада пройшли вовки. Але це було два-три дні тому.

Вдалині, може, за п'ятсот кроків, показався білий північний лис. Він був недосяжний для рушниці звичайного мисливця. Але тут рушниця була в руках Оротука. Він підніс рушницю, і в той самий момент гримнув постріл. Лис залишився лежати на снігу.

Зідравши зі звіра шкуру, Оротук подався далі на північ.

Йому хотілося зустріти хоча б одного вовка, але, крім старого сліду, ніщо не говорило про можливу їх близькість.

Замість вовка, вдалині він помітив оленя. Олень був дуже далеко і, чимось сполоханий, швидко зник на заході.

Оротук навіть не став його переслідувати. Все ж, гадаючи, що оленя могли сполохати вовки, Оротук зійшов на його слід, щоб перетнути шлях хижакам, коли б вони появились. Він ішов уже довго і втомився. Але вважав, що відпочивати ще рано.

Незабаром увагу його привернули чотири крапки на обрії. Ці крапки нагадували те, що він шукав. Не інакше, як на нього ішли вовки. Зрадівши, Оротук прискорив ходу. Згодом одна з крапок стала людиною, а інші три — собаками. То був Тоскан.

Дядько і небіж зустрілись. Тоскан розповів про своє полювання: він убив сім вовків.

— А я йшов слідом оленя, — промовив Оротук. — Гадав, що його сполохали вовки.

— Ні, то я його сполохав. А ти той оленячий слід пізнав?

— Ні.

— Гай, гай… Придивляйся краще до слідів, небоже. То ж слід оксамитового оленя!

Тюбеляєві собаки волокли за собою по снігу вовчі шкури. Мисливцеві вдалося вбити трьох вовків. Щоб собакам було не важко, він кожну обв'язав одним кінцем, а до другого поприв'язував шкури. Лише коли-не-коли він позирав на собак, щоб вони часом не порвали його мисливської здобичі.

Сутеніло. Тюбеляй поспішав: до мисливського намету треба йти ще години з півтори. Лише дуже цінна здобич тепер могла привабити його. Все ж одного разу він зупинився: просто на нього біг олень.

Олень теж вчасно помітив мисливця і повернув назад. Тюбеляй вистрілив і не поцілив: було дуже далеко.

Собаки виснули й кинулися за звіром. Вовчі шкури заважали їм бігти, і прудкий олень зникав удалині.

Коли Тюбеляй підійшов до оленячого сліду, він так само, як і старий Тоскан, пізнав його.

— Шкода, шкода, — голосно сказав сам до себе мисливець.