Микола Трублаїні - Оповідання про Далеку Північ

— Коли б була ніч, було б дуже красиво, — говорив хлопцям Офіура.

— Але ми не бачили б кита, — зауважував Анкауге, що особливо пильно стежив за блакитним утікачем.

— Темаре, піддай ходу! — загукав Анкауге. — Кит утікає.

Темар дав повний газ. Вельбот підскакував над хвилями.

Човен знов наздоганяв кита. Хлопці кричали і гукали, сподіваючись тим залякати звіра. Галас зняли неймовірний. А кит, стривожений, заляканий, метався під берегом. Біля нього рвались і шипіли ракети. Стукав мотор. Гукали голоси.

Він вже наблизився до протоки в бухту. Але знов скочив убік. Вельбот обійшов його з другого боку.

— Жени, жени! — кричав Темар.

— Давай, давай! — перегукував його Тайо. Заклавши пальці у рот, свистав Анкауге.

Кит кинувся просто до берега. Ще кілька хвилин, і він зник між скелями, що закривали вхід до глибокої бухти.

— Швидше, швидше! — кричали хлопці, поспішаючи вельботом до протоки, щоб не випустити відтіля кита.

Анкауге з динамітними набоями дерся по скелях та камінню на гору. Темар повз за ним. З-під ніг обривались малі й великі камені. Обсипався пісок.

Лізти було високо.

Вельбот одійшов од берега. З вельбота Офіура, Тайо та Ейпин стежили за двома товаришами. Сміливо залишали ті під собою великі скелі. Та ось вони вже в тому місці, де треба закладати динамітні набої. Ножами вишкрябують грунт з-під скель. Роблять глибокі діри. Закладають туди набої. Проводять запальний гніт. Тоді присипають камінням. От і все готово. Востаннє оглядають і перевіряють свою роботу. Запалюють гніт.

З моря видно, як хлопці кидаються навтіки. Вони біжать геть од тих скель і по протилежній стороні гори збігають униз. Під ногами у них зсувається грунт.

Темар плигає на великий камінь. Анкауге штовхає той камінь і собі плигає на нього. Камінь швидко сповзає вниз. Все з більшою і більшою швидкістю мчать вони з гори.

Коли це загуркотіло, наче грім загримів і лунко прокотився по горах. То вибухнув динаміт. Завалилась гора. Скелі і земля падали в протоку. Стовп пилу знявся над горою. В тім пилові і піску зникли Темар і Анкаугс з очей товаришів. Вони злетіли з каменя. Разом з іншим дрібним камінням скотились в долину. Все затихло. Лише кілька маленьких камінчиків ще шаруділи, падаючи з гори.

Хлопці лежали нерухомо.

В морі вельбот поспішав до засипаної протоки.

Чайка, скиглячи, низько спустилась і пролетіла над Темаром і Анкауге. Жоден з них ані ворухнувся. Полярна мишка висунула голівку поміж камінням і дивилась на хлопців.

Ураз мишка сховалась, злякалась. То Темар підвів голову і став на ноги. Озирнувся і штовхнув Анкауге. Той підскочив, як на пружинах.

— Го-го-го-го! — закричали хлопці і прудко побігли до моря.

У бухті плавав кит. Це був блакитний красунь і велетень.

У цій бухті, мабуть, йому було трохи тісно. Він обійшов її навколо. Час од часу бився носом об берег. Здавалось, він шукав відсіля виходу в море.

Та вихід був завалений. Навіть вельбот ледве зміг перебратись через замілену протоку.

Хлопці протягли свій човен через ту протоку, що залишилась між бухтою та морем.

«Погонич блакитного кита» стиха рокотів своїм мотором. То була його перемога.

Двоє людей надзвичайно раділи з тієї перемоги. Це були Офіура та Темар.

— Тепер, — казав зоолог, — я напну на березі цієї бухти намет. Буду проводити науково-дослідну роботу. Я докладно вивчу цього звіра, його життя, його звички.

— А чи не можна, — питав Темар, — приручити кита? Зробити його свійською твариною?

— Спробуємо, — сказав зоолог.

— Го-го-го! Хлопці, тоді ми станемо пастухами китів! — гукав Анкауге.

— Я б їх привчив припливати до берега, як у дзвіночок подзвоню, — пропонував Ейпин.

— Тільки тоді не дзвіночок, а дзвін такни, як гармата, доведеться ставити, — зауважив Тайо.

— А давай спробуємо йому посвистати, — подав думку Анкауге і заклав пальці у рот — Ф'ю-ю-ю-ю!

— Ф'ю-ю-ю! Ф'ю-ю-ю! — допомагали Анкауге, Темар та Ейпин.

З води висунулась голова кита. Він дивився на берег, наче прислухаючись до свисту.

— Чує! Чує! — закричали всі разом. Кит знову сховав голову у воду.

— Ну, а тепер, — звернувся до всіх Офіура, — їдьмо похвалитись нашою вдачею капітанові.

Темар першим зійшов на вельбот.

1933

Місяць блищав, наче золотий диск. Зорі блідли од місячного сяйва. Внизу, як величезне біле покривало, простяглася північна пустиня — тундра.