Ростислав Самбук: Під завісу

Андрій мимоволі зиркнув туди й помітив постать, котра вже мало не сховалася поміж дерев. Побачив, як Бутурлак упав на землю, застрочив з кулемета.

«Не вцілить з такої відстані…» — подумав Андрій. І справді, чоловік добіг до лісу й зник за деревами.

Андрій насварився на Віру кулаком, перестрибнув паркан і побіг до Бутурлака, та нараз від рівчака пролунали постріли, й Пилипко, який біг до лісу, змахнув руками й заточився.

Бутурлак дав довгу чергу, потім ще коротку.

— Пилипе! — гукнув. — Що з тобою?

Пилип підвівся, та одразу знову впав. Андрій підбіг до нього.

— Тебе поранили?

Пилип стенув плечима, обмацав ногу, закотив холошу штанів.

— Ні, але ж і ступити не можу.

— Підвернув… Це нічого…

— Як нічого? А Коршун?

— Вважаєш, то Коршун?

— Бо стріляв по мені Гриць. Я встиг, побачити, він вистрілив і сховався в лісі.

— Гриць? — Андрій відірвався від Пилипа, завважив, що Бутурлак уже мало не дістався лісу. Почув за спиною збуджене дихання. Озирнувся й побачив Віру.

— Я ж казав тобі… — Постерігши, як зиркнула гнівно, осікся.

— Пилипе, — попросила дівчина, — дай мені свій карабін.

— А як же я?.. — почав, однак простягнув зброю. — На, бери…

— Я вмію стріляти, — тільки й мовила. Схопила карабін і побігла до лісу.

— Куди? — кинувся за нею Андрій, та дівчина бігла, й коси били по спині.

У лісі застрочив кулемет.

Через кілька секунд коротко вдарили із «шмайсера» — тепер Андрій знав, що Бутурлак побачив Коршуна й переслідує його.

«Але ж, — подумав, — Коршун, напевно, тікатиме до боліт. Можливо, він разом з Грицем. Казали, що бандити відсиджуються там, десь на острівці. Отже, Коршун суне навпростець, за ним — Бутурлак, а ліс тут густий і заболочений… Швидко не побіжиш…»

— Віро! — гукнув. — Постривай!

Навіть не озирнулася.

Андрій наздогнав її вже на узліссі.

— Стривай, ми побіжимо туди, — потягнув за руку. — Там стежка й ліс не такий густий.

— Але ж Коршун побіг просто…

— Ми перетнемо йому дорогу.

— Ти впевнений?

Андрій не відповів: югнув поміж кущів на стежку, що в'юнилася узліссям. Біг, час від часу озираючись, і бачив збуджене, загострене Вірине обличчя. Точніше, не бачив, у лісі було ще темно, просто пам'ятав, якими великими й гнівними бувають її очі.

Стежка вивела їх до молодого сосняка. Вони обігнули його, піднялись на горбок, за яким починався листяний ліс, — тут росли берези, вільхи, осики, дуби, — все перемішалося, утворивши непролазні хащі. Дерева й кущі приступили впритул до стежки, і віти боляче шмагали їхні обличчя.

Андрій ледь притишив біг, вирішивши, що такий темп не під силу дівчині, та Віра одразу почала наступати йому на п'яти.

— Втомився? — запитала, і Андрій одразу наддав бігу, рівно дихаючи, і, здавалося, може бігти так скільки завгодно.

Лише один раз вони почули далекі постріли, Андрій зупинився, прислухався, та стрілянина стихла. Подумав: а якщо Бутурлак наздогнав Коршуна і всі їхні зусилля даремні?

Але ж і Коршун міг вистежити лейтенанта…

Рвонув уперед так, що Віра відстала. Проте не поскаржилася, наздогнала, важко дихаючи. Та Андрій не пожалів її і не притишив бігу.

Потім вони звернули зі стежки на вузьку просіку, продерлися крізь густі березові хащі, бігли мокрим і темним вільшаником, поки нарешті не дісталися старого дубового гаю.

Андрій зупинився.

— Десь тут, — мовив упевнено. Вказав Вірі на зручне місце за товстенним дубом. — Станеш за цим деревом. А я там… — Перебіг метрів за п'ятдесят.

Він прилип, як і дівчина, до шерехатого стовбура дуба. Краєм ока помітив Віру: стоїть, тримаючи напоготові карабін, — невже це її він бачив у золотому віночку?

Андрій не встиг пригадати, якою була тоді дівчина, бо почув хрустіння вітролому: людина йшла, не обираючи дороги, лізла напролом через підлісок.

Андрій зробив знак Вірі затаїтися, а сам, зігнувшись, перебіг трохи лівіше, куди мусив вийти чоловік.

Визирнув з-за дерева й побачив Коршуна.

Той ішов, похитуючись і важко дихаючи, без піджака й плаща, розстебнувши комір сорочки, — червоний і спітнілий. Іноді озирався й тримав автомат напоготові.

Коли наблизився, Андрій дав чергу над його головою.

— Стійте! — крикнув. — Кидайте зброю!

Виступив з-за дуба, дав ще чергу, і Коршун кинув автомат. Стояв, втупившись у хлопчину. Нарешті впізнав і посміхнувся.

— Ти, Андрію? — Нахилився, щоб підняти «шмайсер».

— Не рухатись! — наказав Андрій, та Коршун не послухався.