Ростислав Самбук: Під завісу

І Пилип вступив. До лісотехнічного.

— Ви обидва такі розумники, — сказала Віра, зітхнувши, але Андрій заперечив:

— Ти найрозумніша і… — Зніяковів, та все ж докінчив — І найвродливіша!

— Овва! — засміялася безжурно, та видно було, що їй приємні Андрієві слова. — Ти побачиш наших акторок — ото красуні!

Андрій ввічливо промовчав, певний, що вони не зрівняються з нею, і перевів розмову на інше:

— А ти українською тепер файно… Зовсім як тутешня!

Віра одразу споважніла.

— Рік у вашій школі й два роки тут… Та все ж, коли брали мене до студії, попередили, що мушу працювати. Я й сама знаю, що мушу.

— Ніяк не можу повірити, що ти артистка.

— Яка ж я артистка — в масовці бігаю. Сьогодні побачиш у третій дії. Ми там танцюємо.

Андрій глянув на Віру з повагою: чи ба, Віра виходить на сцену в костюмі і в гримі, скоро вона стане знаменитою й, може, не схоче дивитися на звичайного студента-політехніка. Таких у місті — хоч греблю гати. Скільки тисяч, казали, лише в їхньому інституті…

— Тобі Петро Андрійович вітання переказував, — мовив, бо це нагадувало про острожанські часи, коли ніщо не роз'єднувало їх.

— Чудовий він чоловік! — Віра притиснулася до Андрія, даючи дорогу чоловікові й жінці під одною парасолькою. Вони пройшли, проте дівчина не відсторонилася. — А ми були на гастролях. У Тернополі та Чернівцях, такі гарні міста. І завжди — аншлаги!

Андрій не знав, що таке аншлаги, він тільки здогадувався: то щось дуже важливе й для театру, і для самої Віри, та посоромився розпитувати й поважно кивнув схвалюючи.

Нараз Віра зиркнула на нього скоса й запитала чи то докірливо, чи то спантеличено:

— Але ж ти хотів бути льотчиком?

Андрій почервонів. Він не зважувався признатися, що не міг бути далеко від Віри. Відповів розсудливо:

— Петро Андрійович сказав, що зараз треба багато вчитися. В наші часи справжній льотчик мусить бути інженером. Реактивні літаки почали робити, а на них неуком не полетиш!

— Не полетиш, — згодилася Віра. Їй взагалі хотілося в усьому згоджуватися з Андрієм. Вона уявила його в формі студента-політехніка: звісно, темно-синій мундир з погончиками пасуватиме Андрієві, й дівчата зі студії помруть від заздрощів.

— Де житимеш? — запитала трохи перегодом.

— Ми зараз із Пилипом у моєї тітки. Але обіцяють незабаром дати гуртожиток.

— І я в гуртожитку. Так гарно, по двоє в кімнаті. Тут недалеко, у самому центрі.

— А ми на Пекарській, біля Личаківки.

— Тобі Львів подобається?

Андрій кивнув, однак не зовсім упевнено.

Місто справляло на нього подвійне враження. Вузькі вулиці центру й кам'яні велетні, що притулилися обабіч них один до одного, іноді пригнічували його, сповнювали серце тривогою. Він відчував їхню сувору похмурість і пиху з того, що простояли віки й стоятимуть вічність.

У такі хвилини розчулено згадував їхнє прозоре лісове озеро й безкраїй ліс навколо. Там усе дихало й жило, милувалося життям і вмирало, відчувши смак життя. В лісі він міг цілий день пробути наодинці, а тут людський вир оточував його.

Весь час Андрій відчував на собі сторонні погляди, цікаві й байдужі, запитувальні й роздратовані, доброзичливі й відсутні, він ще не знав, що трохи згодом, як і всі городяни, навчиться розчинятися у натовпі, а тепер мало не увесь час перебував у якомусь підсвідомому напруженні, наче мисливець, на котрого ось-ось вискочить зацькований вовк.

— Пішли. — Віра просунула руку йому під лікоть, і вони подолали кілька високих сходинок. Дівчина прошепотіла щось поважному контролерові у форменому сурдуті з металевими ґудзиками, той зміряв Андрія, як видалося йому, зневажливим поглядом, і вони пройшли до просторого театрального вестибюля.

У такому великому театрі Андрій був уперше. Зупинився, трохи приголомшений: блискуча паркетна підлога й широкі сходи на другий поверх, високі дзеркала, а далі, у фойє, зручні крісла попід стінами. І святково одягнені люди: жінки у яскравих сукнях, чоловіки в костюмах, білих сорочках з акуратно вив'язаними краватками. А він у звичайній тенісці, й штани на колінах, хоч і прасував удень, пузиряться.

Віра потягла його до входу в залу, вони постояли трохи в дверях, від яких вів прохід, встелений килимовою доріжкою.

Андрій здивувався, побачивши величезну завісу — важка й оксамитова, такої, певно, вистачило б на два десятки завіс для їхнього районного Будинку культури.

Потім вони розглядали фотографії артистів. Віра називала їхні прізвища, а Андрій чудувався, що вона може бачити їх і навіть розмовляти з усіма цими народними й заслуженими, про яких він чув навіть у своєму острожанському закутку.