Ростислав Самбук - Останній заколот

— Старигани в розшитих золотом мундирах, члени Державної ради, певно, також уважали, що працюють, не шкодуючи сил, на благо Росії.

— Дозвольте, — спалахнув Микола Прокопович, — це не-достойний натяк!..

— Вибачте, я не хотів порівнювати вас з придворними балабончиками. Ллє ж ви звикли до достатку, служниці, візників і ситих обідів. А токар Семен, що живе в підвалі, працює не менше за вас, а недоїдає.

— Пхи, Олежку, — закопилила губу Марія Данилівна, — таких, як Микола, в Києві можна по пальцях перерахувати, а простих робітників… Ти висловлюєшся, як комісар на мітингу.

— До речі, комісари на мітингах не проголошують дурниць — інакше б їх не слухали.

— Здається, полковнику, сьогодні ви встали з лівої ноги, — підвівся Микола Прокопович, не приховуючи, що ця розмова дратує його.

Полковник хотів щось сказати, та Марія Данилівна подивилася на нього прохально, й він лише безнадійно махнув рукою.

Фрося поралася на городі, зрідка позираючи на сусідський будинок. Садиби розділяла вузька смужка невисоких порічкових кущів, і все, що відбувалося на обійсті поруч, впадало в око. Батько давно вже збирався поставити дерев’яний паркан, та руки не доходили: їздив по навколишніх селах, скуповуючи в селян худобу, й перепродував Йоні Гольдройзу — колишньому купцеві першої гільдії, нині власникові ресторану в Бердичеві. Нарешті справдилися Тимченкові мрії: неп відкрив нові можливості, певно ж, не такі, як колись, але й Гольдройз мав до революції ресторан і магазин у Житомирі та, подейкували, торгував навіть з іноземцями, Берліном чи Парижем, а тепер сидить у Бердичеві й задоволений. Щоправда, казав Іванові Івановичу, ідо веде переговори про організацію на паях якогось акціонерного товариства в Києві, запрошував до компанії і Тимченка, однак Іван Іванович поки що утримався — дай боже, щоб чекісти, або депеушники, як їх називають тепер, хоч трохи забули про Козачу раду та його участь в її діяльності…

І треба ж так уклепатися: старий вовк, сивий і досвідчений, сам їздив по селах, вів розмови, умовляв, переконував, складав списки, щиро вірив, що піднімуться весною і повалять совдепи, видав навіть Фросю за петлюрівського офіцера, метушився, мов хлопчисько, а спитати б, навіщо? Де Козача рада й сотники та полковники, не кажучи вже про головного отамана Петлюру? Дяка богу, сам ледве втік, інших розстріляно чи посаджено у в’язниці, а він — тьху, тьху! — придбав у Бердичеві кам’яний будиночок з садком і юродом, та й їхнє товариство з Гольдройзом міцніє та розширюється. Бо кожен після розрухи й голоду прагне красивого життя — випити й закусити в ресторані з дзеркалами, хоч інколи, бодай раз на місяць, посидіти в залі за столиком, побачити ввічливого офіціанта, послухати музику — одне слово, почуватися якщо й не паном, то підпанком. Десь у райфілії чи якійсь іншій радянській конторі гнеш спину перед завідуючим чи комісаром, а тут, у Йони Гольдройза, сам собі комісар, і офіціанти схиляються перед тобою.

Іван Іванович вийшов на ганок у самій спідній сорочці, підставив груди теплому травневому сонцю, витягнув срібного годинника, клацнув кришкою. За півгодини зустріч з Гольдройзом, вони визначать, скільки свіжини потрібно на наступний тиждень, скільки слід закоптити, які ковбаси приготувати. А потім мусять їхати по селах, десять бичків закуплено лише в Семенівці, а вчора Івану Івановичу донесли, що туди приїжджали якісь чоловіки з Хмельника, Конкуренти кляті, отак і псують селян, піднімають ціни.

Тимченко гнівно пограв жовнами: ну чого пхатися в сусідній повіт? До речі, слід обговорити з Гольдройзом і цю проблему, нехай старий поїде до Хмельника, в нього всюди зв’язки та знайомі, треба досягти угоди з тамтими непманами, розподілити, кому куди подаватися; звичайно, комерція тепер вільна й вирвати шматок у конкурента сам бог велить, проте не так вже нахабно, як оце в Семенівці.

Іван Іванович пошкрябав груди й посміхнувся Фросі. Золото — не дочка, ні в кого нема такої красуні, як його кохана доня, до того ж розумниці, та ще й працьовитої. Ніхто її не підганяє, ніхто зранку не будить, а вона, тільки розвидниться, вже на грядках чи ще якусь роботу знайде, все в неї висапане, зеленіє і радіє сонцю, он троянди попід ганком вже викинули пуп’янки, скоро зацвітуть, тішачи око.

Фрося, угледівши батька, кинула сапку й піднялася на ганок, підставивши щоку для поцілунку.

— Я тобі яєчні насмажу з картоплею, — сказала, — і молока гарячого дам, вистачить?