— Які можуть бути неприємності? Просуваємося під керівництвом совдепів до світлого комуністичного майбуття і невдовзі запалимо вогонь світової революції.
Олег Данилович повільно помішав кашу мельхіоровою ложкою, надібрав скраю, де остигла, підважив ложку, наче виловив найцінніший скарб, і одказав цілком серйозно:
— А таки просуваються, це важко заперечити.
— Через неп, — поблажливо посміхнувся Микола Прокопович, — ось що таке приватна ініціатива, людина й чорта за роги візьме, коли їй це вигідно й потрібно. Більшовики породили неп, і він їх уб’є, знищить, як величезна морська хвиля, що трощить усе, навіть камінь.
— Ви справді вірите в це? — запитав Олег. — По-моєму, більшовики прийшли надовго, якщо не назавжди.
— Що? — Микола Прокопович гнівно відсунув тарілку. Слова Олега не лише здивували його, а й глибоко вразили. — Кепські жарти, полковнику!
— Облиште, який я полковник… Усе минулося…
— Це кажете ви — дворянин і офіцер?! Ну, добре, я з різночинців, начебто одного поля ягода з комісарами, й то не примирився з ними.
— Але ж і втратили багато: бути товаришем міністра Тимчасового уряду, потім міністром у Скоропадського — хто тоді не знав професора Василенка!
— А тепер рядовий викладач цього… як він називається, не можу запам’ятати ті абревіатури, здається, КІНГа?
— Інститут народного господарства, — докинула Марія Данилівна. — Все ж якесь певне її солідне становище, і дай боже, аби комісари забули, що Микола був колись міністром.
— Він сам ніколи цього не забуде, — заперечив Олег, — і уколи честолюбства дошкулятимуть ціле життя.
Микола Прокопович поблажливо викривив губи: невже не ясно, що вся ця система, насильно утверджена більшовиками, неодмінно колись полетить шкереберть, а кого тоді покличуть керувати державою? Як не міг обійтися без нього сам Олександр Федорович Керенський, так не обійдуться і прийдешні, хоч би хто взяв владу — кадети чи народні соціалісти, зрештою, хай навіть петлюрівці, — професор Василенко знадобиться всім.
Але Микола Прокопович не сказав цього, очі в нього потемнішали, він глянув на полковника згори вниз, як на надокучливою прохача в колишній міністерській приймальні.
— Ніхто не знає, що чекає нас попереду, — мовив пророче й з притиском, буцім справді відкривав Америку. — Чи можемо ми зазирнути хоча б у завтрашній день?
— Я можу, — несподівано легко сказав Олег. — Завтра чи, може, сьогодні я піду до губчека, чи ДПУ по-нинішньому, й здамся їм.
Марія Данилівна сплеснула руками й подивилася братові у вічі, намагаючись збагнути, чи не жартує, а Микола Прокопович запитав саркастично:
— І довго ви виношували цю геніальну ідею?
— Досить тривалий час, — одповів Олег Данилович спокійно й навіть сухо. — Невже ви гадаєте, що я змирився з роллю вашого нахлібника?
— Що ти кажеш, Олежку! — раптом вигукнула Марія Данилівна розпачливо.
— Хіба ж це не правда?
Микола Прокопович витер серветкою і без того сухі губи.
— Вельмишановний Олегу Даниловичу, — почав мало не патетично, — ви ображаєте нас з дружиною, і я б попросив…
— Облиште, — заперечив полковник, — у вас нема маєтку і ви не купець першої гільдії, або по-нинішньому непман. Навіть на професорську зарплату зараз не дуже й розженешся! Хіба я не бачу, як Машуня ледь зводить кінці з кінцями?
Марія Данилівна заперечливо замахала руками, та полковник вів далі твердо:
— Ми дорослі люди й маємо дивитися правді у вічі. Поки в мене були кошти, якось не зазирав уперед, а бути дармоїдом для мене нестерпно.
— Однак ви не зареєструвались, як колишній офіцер!
— Відсиджу, скільки належить. Багато не дадуть: у білій армії не служив і в заколотах участі не брав.
— Так вони й розбиратимуться…
— Чи пан, чи пропав — двічі не вмирати.
— Не пущу! — схопила брата за руку Марія Данилівна, однак той легко вивільнився і підвівся. Обвів рукою простору й гарно вмебльовану вітальню.
— Парадокс, та я почав пліснявіти в цій сонячній оселі.
Микола Прокопович гнівно зсунув брови й зауважив:
— Не гарячкуйте, мій дорогий, дослужилися до полковника, а офіцерської витримки так і не навчилися.
— Який я офіцер? Інженер в полковницькому мундирі…
— Сподіваєтесь, більшовики оцінять ваші інженерні таланти? Та в них же розруха, заводи стоять, і це один з вирішальних наших козирів. Повірте, Совдепія доживає останні місяці, моє політичне чуття підказує це.
— На що ж ви розраховуєте? Генерал Врангель навряд чи знову зважиться на інтервенцію, а іншої реальної сили, здатної повалити більшовиків, я не бачу.
Читать дальше