Петро Поплавський - Посланець

— Тамара Сергіївна, — назвала вона себе, здивовано позираючи на нього. — У якій справі? На пораненого або хворого ви ніяк не схожі.

— Не щастить… А то б з радістю полікувався у вас. Однак тут перебуває на лікуванні капітан Костянтин Васильович Калина. Знаєте такого?

— Що саме вас цікавить?

— Не хотілося б його турбувати, якщо це передчасно. Який у нього стан здоров'я?

— Уже цілком задовільний. Якби не його міцний організм, то зі своєю важкою травмою грудної клітки він би у нас ще довго полежав.

— Ходити може?

— Далеко?

— Ну, скажімо, покидати ваш затишок на дві-три години?

— Може.

— Чудово! Тоді кличте товариша Калину.

— А ось це неможливо.

— Чому?

— А тому, що йому від учора дозволені прогулянки поза межами госпіталю на дві-три години, і капітан Калина негайно цим дозволом скористався.

— Так, — крекнув Анзор Тамбуліді, — де ж мені його тепер шукати? Може, підкажете?

— Чому б ні?

— То де? На якому полі вітер шугає?

— На центральному майдані, де сьогодні відбудеться мітинг. Отож, товаришу майор, — поспівчувала вона, — вам доведеться шукати не вітра в полі, а голку в копі сіна.

— То не біда! — бадьоро мовив Анзор. — За вітром ще її ганятися треба, а голку лише шукати.

І все ж він мимоволі поглянув у вікно, де далеко звідси, поділений навпіл Курою, видовжився поміж височінню гір Тбілісі.

— За кілька хвилин у місто поїде госпітальний автобус. Знайдеться місце й для вас…

— О! — похопився майор. — З вашими здібностями, Тамаро Сергіївно, не тут, а у нас працювати. Ви ж людину наскрізь бачите! І я присягаюся вам, що цієї вашої небезпечної властивості ніколи в житті не забуду. До речі, слів своїх я не кидаю на вітер, що у полі шугає…

Костя Калина ходив з міцною, виструганою власноручно з ясеневої гілки паличкою. Дрібні віти зрізав не впритул, і палиця їжачилася симпатичними гострячками. Була б зовсім гарною, якби оздобити її сріблом, а в Тбілісі на срібну оздобу є натхненні майстри. Так і поклав собі зробити. По війні. На згадку. Якщо виживе. Якщо мине його ворожа куля. Якщо він сам не наразиться на неї. А це — легко, надто легко…

Калина тулився край майдану, на виході з вузького провулка вуличної щілини, між, певно, задавненими, будованими не на один людський вік кам'яницями. Ніколи не пнувся наперед, на уважні очі, волів навіть в юрмищі лишатися на самоті, наодинці з собою, аби ніхто не заважав його думкам і він би сам нікому, нехай би навіть несамохіть, не ставав на заваді. Окрім того, ще поболювало в грудях, і Костя оберігався від усього, щоб швидше видужати, щоб він міг якомога раніше повернутися до побратимів-окопників, знову важити життям, неодмінною умовою ратної праці розвідника. На жаль, зовсім не гучні то слова — життя і смерть, а щоденна буденність, що живиться останнім подихом солдата і вмивається останньою краплиною його гарячої крові. Згадуючи про полеглих і ще живих друзів, Костя відчував пекучий сором, стидався чистих простирадл і гарячої їжі; картав себе за хрумку, випрану білизну, за те, що животіє у госпіталі, як ввижалося йому, тиловим хробачком. Тому й тулився він до міцної кам'яниці: надійно, з боку стіни його ніхто навіть випадково не штовхне.

А на майдані — людське безмежжя, що затопило не лише бруківку, а й прилеглі вулиці і гронами звисало з балконів. Над пілотками і військовими кашкетами, гірськими папахами і кубанками, чорними хустинами вдів і матерів полеглих синів тріпотіли військові прапори, транспаранти і плакати з гаслами: «Все для фронту, все для перемоги!», «Ані кроку назад!», «Смерть фашистським окупантам!», «Вітчизна-мати кличе!». На кого схожа Вітчизна-мати, що суворо дивиться з плаката? Для Кості її в живому, зримому і конкретному образі уособлювала Софія Шаламберідзе, мати загиблого в бою червоноармійця. Це вона пристрасно кинула гарячі, мов незгасний вогонь, слова до комсомольців-добровольців, що йшли на фронт:

— Воїне! Я, стара мати, благословляю тебе, кличу тебе: вбий фашиста!

Костя, спираючись на вже не дуже-то й потрібну палицю, жадібно пас очима збиту за ніч трибуну, що кумачево височіла посеред щільного людського юрмища і звідки гнівно, палко і владно лунали до щему відомі ще з мирних днів голоси Голови Президії Верховної Ради Грузинської PСP товариша Стуруа, академіків Орбелі та Беріташвілі, Героя Радянського Союзу Гакохідзе і бакинського нафтовика Харитонова, а надто — письменника Кіходзе, поета Самеда Вургуна і народної артистки СРСР Айкунаш Данієлян. Їхні голоси, такі рідні за тембром і вимовою, зливалися в один могутній голос, що кликав на нещадну боротьбу з фашистськими загарбниками. І той голос, посилений гучномовцями, злитий воєдино у Відозві до всіх народів Кавказу, грізно гримів над тисячоголовим майданом: