Теодор Мюґґе - Капітан піратів Поль Джонс

— Коли вовк хоче поласувати ягнятком, він кидає кістку собаці чабана, — процідила крізь зуби Мері. — Пройдисвіт Вілбі добре знав, що твій досвід стане йому в пригоді.

— Чи ж знаєш ти, дурна дівчино, — говорив Блеверпул притишеним голосом, — що Вілбі — комерсант, майно якого не купиш і за тридцять-сорок тисяч фунтів, що він заходить до тутешнього бургомістра, неначе до себе додому, що перед ним розчиняються двері з наймасивнішими мідними табличками і його скрізь радо зустрічають?

— От якби він туди й ходив, — стиха зітхнула Моллі.

— І така людина нехтує багатими вичепуреними жінками, які з нього очей не зводять, заради нас, заради тебе, Моллі. Хіба це не честь? Хіба це не щастя? Невже ти не хочеш, щоб твій старий батько радів з того, що ти господиня розкішного дому, втішався загальним подивом, бачив, як усі навколо сатаніють від люті, що їх переплюнула дочка старого Блеверпула? Моллі, дитино моя, тепер ти згодна?

В цю мить почувся стук у двері залізною клепачкою.

— Це він, це Вілбі, — вигукнув Блеверпул. — Ну, говори ж і будь розсудливою.

— Боже милосердий, зглянься на мене, — промовила у відчаї бідолашна дівчина, зводячи очі до неба, вкритого важкими сірими непривітними хмарами.

Раптом вона голосно скрикнула, побачивши, що знадвору на неї пильно дивиться крізь шибку страшне темночервоне обличчя з величезними блискучими очима. Волосся на голові незнайомця звисало безладними пасмами. В наступну мить обличчя зникло.

— Чи ти здуріла? — вигукнув роздратовано Блеверпул. — Схаменися, це Вілбі.

Відчинилися двері, і до кімнати в супроводі служниці увійшов гість.

— Добривечір, пане Вілбі, — радісно почав було Блеверпул, але в ту ж мить голос його урвався, бо перед ним стояв зовсім незнайомий чоловік, аж ніяк не схожий на його майбутнього зятя.

Невідомий був одягнений у широкий грубий плащ, які носять моряки. Цей плащ прикривав його худорляву, на перший погляд, тендітну фігуру. Рухи незнайомця були невимушені й легкі, груди — міцні й мускулясті, а його горде, з правильними рисами обличчя свідчило про рішучість і надзвичайну відвагу. Коли гість скинув капелюха, по його лобу розсипалося, майже закриваючи блискучі очі, густе, кучеряве, каштанового кольору волосся, яке, всупереч звичаю, особливо поширеному серед моряків, не було заплетене в косу. На його устах грала приязна посмішка. Цього вродливого юнака легко можна було б прийняти за дівчину, коли б не його впевнений, сильний голос.

— Даруйте, пане, — промовив він, — якщо стомлений подорожній обтяжує вас. Надворі стемніло, пішов дощ, а мені треба дістатися до Уайтхейвена. Проходячи повз ваш будинок, я помітив світло, потім крізь вікно побачив вас і вирішив скористатися з вашої люб'язності й просити показати мені дорогу до міста, бо я чужий у ваших краях.

— За якихось півгодини ви будете там, але дорога до Уайтхейвена важка, — відповів Блеверпул. — Ви стомилися, і якщо не поспішаєте, то відпочиньте трохи. Сподіваюся, ми швидко знайдемо когось, хто показав би вам дорогу.

Незнайомець подякував, поклав капелюха, скинув плащ. Струнку постать обтягував блакитний морський камзол з численними ґудзиками. На кожному плечі красувався вишитий сріблом якір..

Моллі пильно глянула на гостя. «Невже це його обличчя здалося мені таким потворним у вікні?» подумала дівчина, водночас радіючи, що прийшов, хвалити бога, не Вілбі, а оцей юнак, зовнішність якого напрочуд підбадьорливо вплинула па неї.

Тим часом чужинець, зручно вмостившись у великому кріслі, витяг з бокової кишені елегантний, плетений з соломи портсигар. Такі портсигари вивозили іспанці з своїх колоній у Вест-Індії. Прикуривши від срібної запальнички, він запропонував сигару господареві, але той відмовився, пильно вдивляючись в обличчя гостя. Блеверпулу здавалося, ніби він уже десь бачив його.

— Ви помиляєтесь, — сказав чужинець, — мені ще не доводилося бувати в цих краях.

— Але ж ви шотландець, пане?

— Чому ви так думаєте? — жваво спитав молодий чоловік.

— Ваш акцент свідчить про це, — відповів самовдоволено Блеверпул. — Шотландці всюди пізнають один одного. Будьте гостем, земляче! Мері, почастуй нас чим бог послав. Я сам приїхав до Англії лише п'ятнадцять років тому, але мені живеться тут добре. Англія — країна свободи!

— Країна рабства, — гордо відповів чужинець.