Теодор Мюґґе - Капітан піратів Поль Джонс

— Дурне створіння, — гримнув на дружину Блеверпул. — Якщо ми тепер живемо заможніше, ніж колись, то кому ж повинні ми завдячувати цим, як не панові Вілбі? Хіба не він допоміг мені одержати акції вугільних копалень, хіба не він сприяв моїй торгівлі продовольством з Ірландією?

— І, скориставшись із цього, старий скнара познайомився з нашою дочкою, — ущипливо підхопила Мері. — Це ж ганьба — за гроші й майно продати єдину дитину, позбавити її щастя.

Цей докір справив певне враження на Блеверпула. Він не розлютився, як цього можна було чекати, а задумливо сидів у кріслі, втупивши перед собою невидющий погляд.

— Позбавити щастя, — пробурмотів він. — Крий боже! І чого їй ще треба? Адже Вілбі — порядна людина, яку шанує і поважає все місто.

— Та від цього молоде серце не запалає любов'ю, — знову докинула своє слівце Мері.

— Поклич її сюди, я сам хочу поговорити з нею, — звелів батько. — Вона в мене швидко візьметься за розум. Зволікати не можна: сьогодні має прийти Вілбі.

— Моллі! — гукнула, відчинивши двері, жінка, і за хвилину в кімнату ввійшла струнка дівчина. Її розумне, ніжне обличчя було схвильоване. Дівчина марно силкувалася приховати страх під удаваним спокоєм. Вона намагалася посміхнутись, але уста її тремтіли, а очі тривожно вдивлялися то в суворе обличчя батька, то в співчутливе обличчя матері.

— Підійди до мене, Моллі, — сказав Блеверпул і взяв її руку в свою, — доньчина рука злегка тремтіла. — Ти розумна, кмітлива дитина, — говорив батько, коли дівчина сіла, — я завжди втішався тобою і бажав тобі добра, моїй любимій єдиній дочці. Отож будь хорошою й розумною і тепер, коли йдеться про твоє майбутнє. Обіцяєш мені це?

— Обіцяю, — стиха промовила Моллі. — Але, тату…

— Слухай, що я тобі скажу, — перебив її батько, — і, насамперед звірся на мене. Я виховав тебе побожною і поштивою дівчиною, ти нічим не зганьбила себе. Так скажи ж мені щиро, чи не збочило тепер твоє серце на заборонену стежку, чи не маєш ти з кимось потай від нас любовних зв'язків, як це іноді буває у молодих дівчат?

Почувши ці слова, Моллі широко відкрила очі, але, зустрівши похмурий погляд батька, раптом зблідла.

— Ні, ні, — ледве чутно пробелькотіла вона.

— От і добре, дитино моя, нічого іншого я від тебе й не чекав. А тепер слухай, що я тобі скажу. Пан Вілбі з Уайтхейвена просив у мене твоєї руки, як ведеться серед порядних людей. Пан Вілбі — заможний і хороший чоловік, тому я й дав свою згоду. Ти, звичайно, не зганьбиш мого слова.

— Батьку, — промовила вона пристрасним, уривчастим голосом, — я не люблю його! Невже ти хочеш занапастити мене?

— Я хочу ощасливити тебе, — холодно відповів старий шотландець, не звертаючи уваги на її слова, — і якщо моя дочка справді розумна й хороша дитина, вона послухається батька. Правда, Вілбі не можна назвати молодим парубійком, у якого тільки й краси, що темні кучері на голові та всі зуби в роті, але замість кожного відсутнього зуба він має по кілька тисяч фунтів. Крім того, йому належить чудовий будинок у місті і не один корабель у морі. Хочеш бути дуркою — добре, я не силую тебе. Я не хочу, щоб про мене говорили, ніби я занапастив свою дитину. Але добре обміркуй свої вчинки, згадай, що я дав слово Вілбі. Ніхто інший ніколи не дістане моєї згоди на шлюб з тобою. Ну, що ти тепер скажеш?

— Дозволь мені подумати, тату! — попросила Моллі.

— Ти брешеш, — погрозливо гримнув Блеверпул, — але стережись, я бачу наскрізь твоє лукаве серце. Ральф Сортон ніколи не поведе тебе до олтаря, так і знай!

— Я не думаю про нього, — тремтячим голосом відповіла Моллі.

— Слухай далі. Дванадцять років тому ми приїхали сюди бідняками. Часи були тяжкі, орендна плата висока, і ми дуже бідували. Тоді я й познайомився з Генрі Вілбі. Хоч у ту пору він був ще молодим чоловіком, років двадцяти шести — двадцяти восьми, але розумним. Вілбі зумів скористатися з тодішніх обставин і щасливо гендлював. Він теж знав нестатки, і йому доводилося хитрувати й викручуватися, щоб розбагатіти. 1 при цьому Вілбі підтримував мене і словом, і ділом, та ще й дзвінкою монетою. Він ручався за мене, коли я брав що-небудь в оренду, коли я купував якесь майно, він позичав мені гроші, з почуття дружби не вимагаючи натомість від мене нічого, хіба що з'їздити два чи три рази до Ірландії і придбати там товари, та й то на обопільну нашу користь.