Василь Ардаматський - Операція-відповідь

Ричагов усе це бачив і чудово розумів, що його план подобається і полковникові, і всім співробітникам групи.

Справді, це був цікавий, сміливий, багато в чому рискований план. У ньому було стільки великих і малих складностей, стільки небезпечних підводних каменів. Не дивно, що після виступу Ричагова запанувала тиша.

Посипалися запитання. Здавалося, що їм не буде кінця-краю. Ричагов відповідав швидко, впевнено. Свій план він підготував старанно. Особливо багато питань задавав полковник. Нарешті, Ричагов не витримав і, втупившись у стіл, стомлено сказав:

— Якщо ви, товаришу полковник, проти мого плану, то так і скалить.

Сталося несподіване. Сьомін важко підвівся з крісла, глянув на годинника і сердито промовив:

— Нарада закінчена. Завтра о дев’ятій нуль-нуль усім бути тут. До побачення.

Здивовано перезирнувшись, Ричагов, Посольська і Суботін вийшли в прийомну. Вони ще не встигли й словом обмінятись, як двері відчинились, і на порозі з’явився полковник.

— Я до генерала, — на ходу кинув він секретареві…

Генерал Соколов був значно молодший за полковника Сьоміна. Він це завжди розумів, як розумів і те, що за плечима полковника Сьоміна багаторічний досвід розвідника, добре знання Німеччини. Проте генерал знав, що полковник хворий, що йому потрібен відпочинок і серйозне лікування.

Побачивши Сьоміна, генерал підвівся йому назустріч.

— Як почуваєте себе?

— Чудово, — заклопотано відповів Сьомін і квапливо сказав: — Хочу доповісти вам про дуже цікавий план, який запропонувала група Ричагова.

Генерал миттю зрозумів суть плану і схвалив його. Слухаючи полковника, Соколов вдивлявся в його обличчя і думав: «Як же він любить свою нелегку справу, якщо, говорячи про неї, враз ніби скидає з себе роки і стає таким, яким він, напевне, був років десять тому, тоді, коли зумів пробратися в лігво Гітлера і працювати там майже до самої війни…»

Полковник Сьомін закінчив розповідь і насторожено глянув на генерала. В очах його застигло питання: «Ну, що скажете, генерале? Є ще порох у порохівницях?»

— План схвалюю! — весело промовив генерал. — Хороших хлопців ви, полковнику, виростили! Цікаво, що в плані ваше?

— Тільки уточнення окремих місць.

— Молодчина Ричагов! — Генерал замислився, потім швидко спитав: — А які новини з Франкфурте?

— Завтра наші німецькі колеги збираються викрити мниму хвору. Сама Рената Целлер, як і раніше, там.

— А як поводяться спортсмени?

— Поки що без змін. Зігмунд Лісовський все настійливіше вимагає в Посельської влаштувати йому побачення з її батьком.

— Обміркуйте це. Можливо, влаштувати йому це побачення? А може, пора вже Посельській піти звідти?.. Як наші німецькі товариші?

— Дуже старанні… І працюють акуратно.

— Допомагайте їм якнайбільше, Володимире Івановичу! Може, через рік — два ми з вами поїдемо звідси додому… — Генерал усміхнувся. — Є у нас іще й дома діла! Так, здається, в пісні співається?.. Тоді вже німецьким товаришам ні з ким буде порадитись.

— Розумію, розумію… — задушевно промовив Сьомін. — Вони це теж розуміють.

— От і добре… Ну що ж, Володимире Івановичу, план групи Ричагова мені подобається. Сміливо і рисковано. Добре й те, що цей важкий і небезпечний план Ричагов придумав не для когось, а для себе.

— Вся опергрупа запалилася цією ідеєю, — усміхнувся Сьомін.

— Ось вона, наша рушійна сила: в ім’я порятунку товариша себе не пошкодувати! Ну, а якщо ми і Кованькова вирвемо, і здійснимо другу частину плану, тоді цією операцією можна буде пишатися…

Сьомін кивнув головою.

— Не забігатимемо вперед.

Генерал задоволено потер руки і сказав:

— Так, рискований хід робимо, хай йому чорт! Попередьте всіх: діяти спокійно, обдумано! Адже найменша помилка або нерозумна поспішність може провалити всю операцію.

У Посельської в її взаєминах з спортсменами виникло зовсім не передбачене ускладнення. Арнольд Шок-ман, судячи з усього, серйозно закохався в неї. Саме тепер, коли Наташа почала готуватися до того, щоб непомітно зникнути з спортивного середовища, він, ніби передчуваючи це, буквально не відходив од неї ні на крок: підстерігав на вулиці, біля басейну, набивався провести її і вже не один раз заводив туманну розмову з різними натяками.

Цього вечора Наташа йшла на тренування неохоче. Дужий поривчастий вітер кружляв на вулиці смуги дощу і снігу. Ліхтарі оповила сітчаста імла заметілі, що скаженіла з кожною хвилиною, невиразний тунель вулиці ледве світився.