Василь Ардаматський - Грант викликає Москву

«Я-то знаю, чому він тебе впізнав», — подумав Шрагін, ще раз переконуючись, як добре може стати в пригоді йому знайомство з Павлом Іллічем, який, звичайно, не виїде з міста.

— Житимемо, як бог присудить, — сказав той за сніданком. — Та й німця нам малювати не треба, у нас німецьких колоністів споконвіку повне місто. І скажу вам: нічого люди, є навіть і кращі за наших.

Шрагін знав, що в цьому місті живе багато німецьких родин, які оселилися тут з давніх-давен. Квартира, в якій для нього мали підготувати кімнату, належала саме такій сім’ї.

— А як же ви… коли щось? — поцікавився Сніжко. Шрагін запитливо глянув на нього. — Ну, коли німець сюди прийде…

— Ще не знаю, — безтурботно відповів Шрагін. — Тепер головне для мене — проявити дисципліну: раз мене сюди перевели, я — тут. І готовий виконати будь-яке розпорядження.

— Можуть на вас і шинельку натягнути, — посміхнувся Сніжко.

— Все-таки я спеціаліст.

— Це так, — погодився Сніжко. — Та тільки для наших ви людина зайшла, а навкруги хмара свояків та шуряків, яким броня потрібна.

— Поживемо — побачимо, — з тією ж безтурботністю мовив Шрагін.

Сніжко пройшов на завод, а Шрагін попрямував до будинку, що стояв поруч з прохідною, і незабаром вже сидів у кабінеті завідувача кадрами заводу — того самого Савельєва, про якого йому розказував Сніжко. Втомлений і нервовий, Савельєв з першої ж хвилини заговорив із Шрагіним роздратовано й грубо. Шпурнувши на стіл його папери, він вигукнув:

— Дурні! Справжнісінькі дурні!

— Хто? — здивовано запитав Шрагін.

— В тому числі і ви, коли не розумієте, що тільки невиліковні дурні могли в такий час затіяти перекидання кадрів через всю країну, а головне — куди?

— Вам не потрібні інженери?

— Знаєте, хто нам зараз потрібний? — майже закричав Савельєв, але замовк і знову став гортати папери. Раптом він здивовано втупився на Шрагіна. — Ти глянь, виявляється, перевод за вашим бажанням?

— Я був змушений подати таку заяву.

— Змушений чи не змушений, це не головне. Але, може, ви мені все-таки поясните, чому в вас спалахнуло бажання поїхати до міста, яке не сьогодні-завтра опиниться в руках ворога?

— Я просив би вас свої провокаційні думки лишити при собі, — сердито сказав Шрагін, дивлячись у червоні, запалені очі Савельєва. — В документах ясно сказано, що я подав заяву більше ніж за місяць до війни, і не моя вина, що наркомат затягнув цю справу. І нарешті, даремно ви берете на себе роль пророка і дозволяєте собі призначати строки здачі ворогові радянських міст.

— Ви, очевидно, не знаєте, де зараз німці, — втомлено промовив Савельєв.

— Зате я знаю, де завод, якому я можу стати в пригоді хоча б для того, щоб, залишаючи, висадити його в повітря, — сказав Шрагін.

— Може, вам краще спочатку піти в міськком партії? — з погано прихованою злорадною надією спитав Савельєв.

— Я розумію, на що ви розраховуєте, — відповів Шрагін. — Проте війна не скасувала порядку, який встановили не ми з вами. Віддайте про мене, як годиться, наказ, і я піду в міськком.

Савельєв розлючено натиснув кнопку дзвінка, що лежала на столі. До кабінету зайшла літня жінка в строгому чорному костюмі і солдатських чоботях.

— Ганно Гаврилівно, надрукуйте наказ про призначення цього товариша на вакантну посаду інженера у відділ головного технолога. Ось його документи. — Савельєв подав їй папери, дивлячись на неї так, ніби запрошував її подивуватись разом з ним з того, що відбувається.

— Коли вам дати наказ? — незворушно спитала жінка.

— Зараз, — видихнув Савельєв.

Жінка вже давно пішла, а Савельєв усе ще дивився нерухомими очима на те місце, де вона тільки-но стояла, і мовчав. Шрагін теж мовчав. І раптом Савельєв, важко зітхнувши, перевів погляд на Шрагіна і тужно мовив:

— До чого діло дійшло… І хто б міг подумати ще три місяці тому, га?

— Так, випробування випало нам важке, — в тон йому сказав Шрагін. — І зараз дуже небезпечно втратити владу над нервами.

— Хай йому грець! — тихо вигукнув Савельєв. — Але ж не можна вдавати, ніби нічого не коїться. Я ж у цьому місті народився, а цей завод — все моє життя. Де мені позичити нервів, де? Півзаводу пішло на фронт, а я все завідую кадрами. Воювати — це я розумію… — промовив він так сумно і без будь-якого награвання, що Шрагіну стало шкода цієї змученої людини.

— Нічого, нічого, війни вистачить і для нас з вами, — сказав Шрагін.

Через кілька хвилин наказ було підписано. З 10 серпня 1941 року Ігор Миколайович Шрагін, інженер-механік, зобов’язаний стати до роботи. Десяте — завтра.