Василь Ардаматський: "Грант" викликає Москву

Шрагін знову зійшов на місток. Капітан, наче й не було нічого, стояв, обіпершись грудьми на поручні, і дивився на берег, що пропливав мимо. Шрагін хотів сказати цьому славному старому слова вдячності, щось сердечне, щире, але вимовив тільки:

— Здорово все вийшло.

— Кому здорово, а кому кров, — не обертаючись відповів капітан і раптом заговорив сиплим голосом, захлинаючись: — Що ж це таке, скажіть мені? Він же, сволота, знає, бачить, що посудина моя не військова, що набита вона жінками, дітьми, — знає, а б’є, б’є! Я тільки за останні два рейси тридцять сім небіжчиків на берег здав. Я їх стільки за все своє життя не бачив. А ви кажете — здорово. Як тільки язик у вас повернувся? Зраділи, що самі живі зосталися? Недобре, дорогий товаришу, недобре!

Увечері прибули в Дніпропетровськ. На затемненій пристані нікого не було. Тільки матроси, які взяли причальні кінці. Над містом гойдалась заграва великої пожежі. Коли пароплав притиснувся до причальної стінки і його машини зупинились, запала суцільна тиша.

— З пароплава нікому не сходити, — об’явив капітан з містка.

— Це ж наша кінцева! — тривожно крикнув хтось з корми.

— Все одно без наказу не сходити, — голосно повторив капітан. Незабаром він пройшов повз Шрагіна до трапа, сутулий, в куцому кітелі і в пом’ятому форменому кашкеті. Потім на пароплав піднялися дві дівчини в білих халатах. Вони забрали пораненого хлопця.

До Шрагіна підійшов Павло Ілліч Сніжко.

— Шукаю вас, діло є, — сказав він тихо і, оглянувшись на всі боки, говорив далі ще тихіше: — Чи не зійти б нам тут? Люди кажуть, що нижче по Дніпру німець лютує, топить пароплави попадя, а звідси нам до нашого міста якихось двісті кілометрів. Підхопимо лівачка, разом і розплачуватись легше, і, як не є, в дорозі буде нас двоє чоловіків, га?

Шрагін одразу погодився.

Уже понад годину сім’я Сніжка і Шрагін сиділи на клунках біля воріт пристані. Павло Ілліч пішов діставати машину, і тепер усі нетерпляче ждали його. Найбільше нервувала дружина Сніжка.

— Не знаєш ти свого Павла, не знаєш, — сумно докоряла їй свекруха. — Якщо вже він сказав, значить зробить все як треба. Сиди й не тикай в очі людям своє невір’я…

Павло Ілліч приїхав на військовій полуторці з солдатом-шофером і добре підхмеленим старшиною. Всі швидко розмістились у кузові, й солдати накрили їх брезентом.

— Поки я не постукаю — мовчіть, — наказав старшина. — А як проскочимо пропускний пункт на виїзді з міста, брезент можете зняти.

Хвилин через двадцять машина зупинилась. Шрагін почув, як хлопчачий голос спитав:

— Що везеш?

— Спецвантаж, а що саме, нам знати не належить, — відповів старшина.

Промінь ліхтарика сковзнув по кузову машини.

— Їдь, не загороджуй!

Полуторка рушила далі. Хвилин через десять старшина, як обіцяв, постукав у віконечко з шоферської кабіни. Шрагін одкинув брезент. Над ними розкрилось те ж саме чорне спокійне небо, вкрите вже по-південному великими яскравими зірками.

Все вийшло якнайкраще. Сніжко сам запросив Шрагіна на деякий час зупинитися в них. Господарям він аж ніяк не завдавав клопоту: у добротному будинку Сніжка було п’ять кімнат, крім кухні.

Поголившись з дороги і поснідавши, Шрагін разом з Павлом Іллічем пішов на завод. Вулиці міста виглядали тривожно. Багато військових машин. На перехресті в садочку з траншей стриміли жерла зенітних гармат. Солдат, що стояв біля них, зсунувши каску на потилицю, в бінокль обдивлявся небо. На вікнах білі хрести з паперових стрічок — наївний спосіб уберегти шибки, коли розвалюються будинки. Двоповерховий кам’яний будинок бомба розкидала на три боки. Лишилася тільки одна стіна — вся в квадратах різнобарвної шпалери.

— Тут жив адвокат, — незрозуміло посміхнувся Сніжко і показав на руїни. — Дуже погана людина. Коли я судився за свій будинок, він хотів мене пустити з торбами, а, бач, сам усе втратив. Бог, він усе бачить і шельму мітить.

По дорозі на завод вони зустрічали людей, які знали Сніжка, віталися з ним.

— Здрастуйте, здрастуйте… — відповідав він то поблажливо, то привітно, а то й іронічно.

— Я бачу, вас усе місто знає, — сказав Шрагін.

— Нічого дивного, — з гідністю відповів Сніжко. — Я тут народився, виріс, людиною став. А тільки знайомства бувають різні. Ось допіру низько кланявся мені дідок, сухорлявий такий, у кепочці. У мене з ним сварка була на заводі. Він тоді ще не виходив на пенсію, в активістах ходив. Зараз він уперше за останні два роки відкланявся. А я от собі й думаю, і чого б це він раптом упізнав мене?