Микола Далекий: По живу і мертву воду

Командир загону розгорнув карту.

— Покажи, де залишилась. Оксана.

Карта була стара, польська. Тарас погано орієнтувався по ній. Нарешті, він знайшов Братин, Зарічне, тоненьку голубу жилку річки. Це місце на карті було чомусь позначене синім олівцем.

— Тут. Річка Безодня. Тут, на хуторі, розташована сотня.

— Ти був там?

— Авжеж! Цілий місяць там припухав.

— Що там сталося чотири-п’ять днів тому?

— Звідки ви знаєте? — здивувався Тарас.

— Бандерівці розстрілювали радянських військовополонених?

— Хотіли розстріляти.

— Скільки чоловік утекло?

— Двоє.

— Хто?

— Один військовополонений, а другий — начебто власовець. Так казали. В німецькій формі був.

— Пізнаєш його?

— Повинен пізнати. Він у вас?

Пошукайло не відповів. Тягар звалився з його плечей. Тепер він знав, що Ігор Донець казав н-а допиті правду. Все ж таки було б прикро, коли б оцей розумний хлопець виявився запеклим негідником. Пошукайло заховав карту в сумку, привітно поглянув на Тараса.

— Значить, головою ручаєшся за братів Ясного?

— Як за себе самого.

— Ходімо, подивимося на твоїх братів.

Забутий усіма, малий Славко сидів під дубом, розкинувши подряпані брудні ніжки, тихо плакав і здивовано дивився сонними очима на незнайомих людей. Чоловік десять обступили пораненого Юрка. Лікар, молодий, з тонким білим обличчям і чорною кучерявою чуприною, щойно зробив перев’язку й тепер перевіряв пульс.

Юрко лежав із заплющеними очима, його дихання було рідким, нерівним, повіки й губи посиніли, ніс загострився. Стефа, як і раніше, стояла навколішках біля його узголов’я, відганяючи рукою мошкару, і вже не плакала, а, мов риба, яку витягли з води, хапала відкритим ротом повітря.

Лікар відпустив руку пораненого, нахилився над ним, відтягнув синє повіко. Око Юрка непорушно, безтямно дивилося в небо.

— Так… — лікар підвівся, з прикрістю стиснувши губи.

— Що, Веніаміне Львовичу? — тихо запитав Пошукайло.

Лікар озирнувся, подивився в очі командирові загону.

— І нічого не можна?

— Рана не дуже небезпечна. Вся справа в тому, що він надто багато втратив крові.

Стефа підповзла на колінах до лікаря, обняла руками його ноги.

— Пане лікарю, врятуйте. Благаю! Пане лікарю, прошу. Все життя молитися за вас буду.

— Заспокойте її, — роздратовано промовив лікар. — Відведіть звідси.

Наталія Миколаївна й Степан силоміць відірвали Стефу від ніг лікаря, допомогли їй підвестися.

— Візьми себе в руки, Стефо.

— Наталіє Миколаївно, мила! Це я його занапастила. Я винна в усьому.

Якийсь атлетичного складу партизан штовхнув ліктем Тараса й запитав хрипкуватим, окаючим баском:

— Хто вона йому? Сестра?

— Тут інша справа, братику. Любов…

— Ти бач, — здивувався партизан. — Дуже побивається, одначе.

— Його може врятувати тільки переливання крові, — сказав лікар, звертаючись до командира загону. — Але…

— Лікарю, — кинувся до нього Степан. — Я дам кров.

— Я теж можу дати, — стрепенувся Тарас.

— Ви знаєте, яка у вас група?

— У мене друга, — відповів Тарас.

— Я його брат, у нас одна кров.

Лікар заперечливо похитав кучерявою головою.

— Спорідненість не має значення. Потрібна перша група.

Той партизан, який, окаючи, запитував Тараса, крякнув, подивився на пораненого.

— Веніаміне Львовичу, я дам кров.

— Група?

— Та сама, що всім підходить. Навіть коням можна вливати.

— Уралець, ти точно знаєш? Коли помиляєшся…

— Донором у шпиталі був, одначе. Не сумнівайтеся, кроїв та, що треба.

— Крові треба багато, — попередив лікар.

— Ну, скільки? Піввідра вистачить?

— Літр візьму…

— Порядок, товаришу лікар.

Веніамін Львович запитливо подивився на Пошукайла. Той схвально кивнув головою.

— Так. На ноші його. Обережніше! Несіть до моєї землянки.

Стефа побігла слідом за ношами.

— Куди? — зупинив її лікар. — Якщо хочеш, щоб він вижив, то не заважай.

Наталія Миколаївна схопила дівчину за руку, повела до дуба.

Пошукайло пошепки щось сказав черговому й підійшов до жінок.

— Заспокойтесь, товариші. Веніамін Львович зробить усе можливе. Влаштовуйтесь поки що тут, відпочивайте. Зараз вас нагодують. Ми живемо небагато, але каша з салом знайдеться. Ну, й треба мені познайомитися з вами, порозмовляти з кожною окремо.

В першу чергу командир загону цікавився тим, як розгорталися події в час розстрілу радянських військовополонених і яку роль відіграв у тих подіях Ігор Донець.