Микола Далекий: По живу і мертву воду

Та хіба ж у Вепра спитаєш?.. Справи надрайоніного погані. Лежить непритомний. Обличчя — немов жовток. Навезли лікарів повну хату, навіть акушерку десь розкопали. Ніхто толком нічого сказати не може. Твердять: осколок, кишки, рентген, операція… А Вепр тільки на уколах тримається. От і вір лікарям! Казав він, пропонував привезти бабу-шептуху. Куди там! Могила підвівся з постелі — та й не був він так уже смертельно поранений, холера, щоб лежати, — сказати нічого не міг штабному сотенному, а лишень усе пише в зошиті. Ніби й правильно пише, а штабний горлає на нього: «Будете відповідати разом з Довбнею! Яке мали право виконувати невідомо чиї накази? Де ця пані?»

На цьому не скінчилось. Раптом появляється Марко, й не встиг зіскочити з підводи, як пристав з ножем до горла: «Де пані?» А щоб вас усіх холера забрала! Але все ж таки, де вона ділася? Треба шукати. От лихо! Втомився він за ці дні, набігався, як собака, аж ноги підкошуються. Треба шукати.

І пішли гінці, на всі боки. Де пані? Та сама, яку всі бачили, яка так довго розмовляла наодинці з надрайонним, яка командувала, вибирала для себе охоронників, виголошувала промову над могилою загиблих у сутичці з совітами, яка наказала від імені Вепра відбити обоз у німців. Де ж вона?

Хутір Вишневий, хата під червоною черепицею. Єдина хата з такою покрівлею на хуторі.

Господиня, маленька вагітна жінка, не обманула — її чоловік був дома. Оксана, стискаючи в руці жетон, поспішно зайшла до напівтемної хати й, приглянувшись, побачила чоловіка, що розлігся на ліжку. Він лежав горілиць у верхньому одязі, в брудних чоботях, звісивши одну ногу на долівку, розкинувши руки з великими, важкими кулаками. В його горлі булькотіло й висвистувало, з рота гаряче несло горілчаним перегаром.

Господиня зупинилась поруч з Оксаною і, поклавши одну руку на випнутий-живіт, другою підперши голову, сумно дивилася на чоловіка. Класична поза сільських жінок, які примирилися з своєю гіркою долею.

В Оксани ще жевріла маленька надія на можливу помилку, непорозуміння.

— Хто це? — запитала вона.

— А хто ж, мій чоловік.

— Андрій Дудка?

— Він. По-вуличному Коза, а пишеться Дудка.

Тепер уже можна було не сумніватися: на ліжку лежав смертельно п’яний Андрій Дудка.

— Розбудіть його.

— Гай-гай, пані, нехай його чорти будять, — схлипнула жінка. — Це вже до ранку, хоч з гармати над вухом стріляй.

— Давайте спробуємо, — сказала дівчина, скидаючи жакет. — Принесіть відро води, рушник.

Довго й настирливо намагалась Оксана оживити Андрія Дудку. Він мукав, дригав ногами, мало не вкусив Оксану за руку. Скінчилося тим, що впав з ліжка на долівку й знову захріп.

— Пані, це все даремно. Я вже добре знаю цю свиню. Кажу вам — ніяка сила не підведе його до ранку. Нехай хоч хата горить, хоч гармата стріляє…

Непередбачені обставини… Здавалося б, Оксана все продумала, есе врахувала. В неї в руках був другий жетон, добутий так тяжко. І ось на тобі!

— Минулої ночі до вашого чоловіка приходили?

— Так, пані, двоє.

— Тільки двоє?

— Може, їх було й більше. До хати зайшло двоє. Вони щось показали Андрієві, й Андрій швидко запріг коней і відвіз їх.

— Куди?

— Пані, хіба ж він мені скаже, куди? Це велика таємниця. Він нікому не скаже. То така служба в нього.

До залізничної станції було понад двадцять кілометрів. Поїзд на Рівне проходив о десятій ранку. Можна було встигнути. Але цей шлях був небезпечний. Її, звичайно, вже шукали. Залишилося одне — чекати до ранку, поки Андрій Дудка проспиться.

— Пані, я вам постелю в чистій кімнаті. Ви поспите собі, відпочинете, а як очухається ця свиня, я вас розбуджу, — запропонувала господиня.

Не встигла Оксана відповісти, як у сінцях скрипнули двері й до хати увійшла жінка. По великій світлій хустці Оксана впізнала Ганку.

— Пані, ви тут? А вас там шукають! Такий гармидер зчинився. Ой, яка я рада, що вас знайшла. Пані, побудьте зі мною, послухайте моє горе, я вам усе розкажу.

Танка була п’яна. Виявляється, вона знала господиню й не раз ночувала в цій хаті з своїм Іванком. Через декілька хвилин Оксана слухала її розповідь. Вони сиділи за столом у світлиці. Вікна були завішені, на столі світився каганець. Танка розливала в чарки самогон.

— Він же присягав, пані, що я одна в нього й він, як тільки закінчиться війна, одружиться зі мною. Іванко мені подарунки давав. І обручки, й зуби золоті. Все віддавав мені, а останнім часом… подарував мені тільки пляшечку одеколону, аби лиш очі затуманити. Я одеколон весь на себе вилила, а пляшку в пику Софійці кинула. Тепер він молодшу знайшов, усе їй віддає, я знаю… А хто така Софійка? Перша повія, іншої такої не знайдеш…