Микола Далекий - По живу і мертву воду

Іванко — це Довбня. В Ганки появилась суперниця.

— Не хвилюйтесь, Ганю. Довбня не вартий вас. Ви знайдете собі кращого. Ви казали, що мене хтось шукав.

— Иой, там наїхало стільки людей! Всі про вас питають. Марко теж там. Всі шукають — де пані, куди вона поділась? То все дурниці. Ви мене послухайте. Пані, хіба ж у мене не було хлопців?

Ганка цокнулась, випила свою чарку й заплакала.

— До мене стільки сваталось. Я ж вважалася найбагатшою дівчиною у селі. Тільки одного поля вісімнадцять моргів. А я полюбила бідного хлопця і всім заради нього відмовляла. Батько не хотів його, казав, не пара, старець. А я його так любила, Славка. мого, що й сказати не годна. Вже було все налагодилось, батько згоду дав. Тут прийшли совіти, шляк би їх трафив, і почали роздавати панську землю. І вже не стало в селі ні багатих, ні бідних дівчат — усі одинакові, у кожної є своє поле. Славко відвернувся від мене й оженився на такій самій, як і він. Ну, хіба ж є правда на світі? Я йому і тій Катеринці його, розлучниці, не простила. Не простила пані. Як любила його дуже, так і помстилася. Пийте, пані, я вам усе розповім, не буду таїтися.

Ганка випила ще одну чарку, сльози текли по її щоках, змиваючи рум’яна.

— О, я придумала, пані, як їм помститися, отим жебракам нещасним. Прийшли німці, і я заявила в гестапо, що Славко (переховує в себе пораненого радянського командира. Тут же, на місці, його й Катеринку розстріляли. Ось як я відомстила, пані, за свою любов.

Хіба вони переховували радянського командира? — запитала Оксана.

— Аякже! І переховували, й лікували. Ніхто цього не знав, а я знала, вистежила. Приїхали німці, схопили всіх і зразу ж розстріляли.

— А вам не жаль, Ганко, тої людини, яку ви так любили?

— Ні, пані, — тріпнула головою Ганка. — Я така, якщо не мені — значить нікому! Свого не подарую. Я цій Софійці теж віддячу. І Іванко свого дочекається. Він гадає, що коли його сотенним призначили, то він тепер може кинути мене? Побачимо ще. Пийте, пані. Чому ви не п’єте? За моє щастя, за ваше щастя! До дна!

Оксана почекала, поки вип’є Ганка, й відпила трохи з своєї чарки. Смердючий самогон був міцний, як спирт. Дівчина наповнила чарку Ганки.

Тільки вночі знайшли Тополю, й він сказав, де треба шукати пані. Негайно поїхали на хутір Вишневий. Тополя показав хату. Його залишили на вулиці біля підводи. Довбня й Марко пішли на подвір’я. У вікнах хати було темно. Краплини дощу тихо барабанили по черепичній покрівлі.

Довбня постукав у двері. Трохи почекав і вже збирався гримати ногою, як за дверима почувся хрипкуватий жіночий голос.

— Хто там?

— Відчиняйте, господине!

— Це ти, Іванку?

«Ганка… Ось куди вона забігла…» — подумав Довбня.

— Відчини, Ганко!

— Не відчиню, ти будеш битися. Йди до своєї Софійки.

— П’яна, холера… — пробурмотів Довбня.

— Запитай її: пані з нею? — зашепотів Марко.

— Пані з тобою, Ганко? Не бійся, нам потрібна пані.

Двері відчинились, на порозі появилась Ганка в накинутій на голову й плечі хустці, яка світлою плямою виднілася в темряві. Від неї несло одеколоном.

— Тихо, ради бога… — застережливо зашепотіла Ганка, хапаючи гарячою рукою руку Довбні. — Тихо, в неї граната.

— Де вона?

— Ліворуч двері. Спить, п’яна, на ліжку. Я її ледве поклала. Вона спить і тримає гранату в руді. Тихо, обережно.

Марко нетерпляче відштовхнув Довбню, вскочив у сінці. Сотенний кинувся за ним. Двері до світлиці були відчинені.

Промінь ліхтарика ковзнув по столі, на якому стояла порожня пляшка, тарілки з рештками закуски, і впав на ліжко, яке стояло в кутку світлиці. Пані спала, накрившись ковдрою з головою. Краєчок портфеля стирчав з-під подушки.

Марко ступив уперед, швидко підвів руку. Пролунало два постріли.

— Що ти робиш? — жахнувся Довбня.

Марко мовчав. Сотенний освітив його обличчя. Обличчя вбивці було блідим, суворим, на скронях блищали краплинки поту. Він виконав наказ.

— Хіба я хотів… — сказав нарешті Марко й криво посміхнувся. — Пістолет сам… Не знаю, як сталось…

— Що тепер буде? Шляк би тебе трафив! — Довбня, присвічуючи ліхтариком, підійшов до ліжка, смикнув з голови убитої ковдру й остовпів, не маючи сили вимовити жодного слова.

На ліжку лежала Ганка.

— Що? Що?! — не своїм голосом вигукнув по. заду нього Марко, — Як же це… — він не доказав і прожогом кинувся з хати.

Пізно. Пані зникла. Тополя й візник присягалися, що вони нікого не бачили.