Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

ТРИ РОБІНЗОНИ

Уже кілька днів, як ми гасаємо по острову в пошуках прісної води. Анкерок, викинутий прибоєм на берег, опорожнили до останньої краплі, а кокосове молоко, що тамує спрагу, відверто кажучи, обридло. До нього треба звикнути. Бо хоч воно й приємне, прохолодне — від сонця його захищають товстий волохатий «кожушок» ворсистої оболонки та міцна шкаралупа, — одначе повністю води для пиття замінити не може: солодкувате.

Криничної б ковток. Та де її взяти! Сміх — навкруг океан води, а пити нічого.

Боцман мовив:

— Досить байдикувати! Вовка ноги годують. І, якщо ми самі цього не зробимо, ніхто про нас не подбає.

Розбилися на дві групи (Окань, бідолаха, досі слабував і тому лишився в таборі) та й вирушили в дорогу. Андрійович, Журавка, Мотовило — ліворуч, за порослий манграми мис. Паганелю, Наташі й мені випала західна частина Кілі-Кілі, де ще ніхто з нас не бував. Правда, за якихось півтора-два кілометри від табору, трохи вище лінії прибою, на береговому піску кривуляла низка слідів: хтось недавно пройшов і зупинявся — довкруг витоптано й погарцьовано, — знову простував далі.

І я, мов Робінзон Крузо, що вгледів виїмку од ступні незнайомця, почав розглядати сліди.

— Адаме Варфоломійовичу, — звернувся до ботаніка, — ви тут часом не ходили?

— Ні, — відповів він.

— А, — здогадалась Наташа, — вчора сюди навідувався твій тезко — Окань. Він ще приніс — мені теж дав кілька штук — гарних черепашок каурі.

Так і є — це Василеві сліди. Як я не догадався раніше! У нього ж буцімто плоскостопість: праву ногу Окань ставить трохи важко, так що лишається відбиток без звичного внутрішнього вигину.

Мотовило, згадалось, якось дорікав: мовляв, з такою хворобою сидіти краще дома, а не тинятися в океані. І, аби Василь позбувся плоскостопості, яка віднедавна почала в нього з'являтись, радив йому носити ортопедичний черевик.

От так Окань! Всіх обвів навколо пальця, домігся-таки свого. В той час, коли ми поралися, робили те, се, він, хитрунець, не марнував часу — повизбирував найкрасивіші черепашки.

Що ж, він про такі давно мріяв — нехай будуть його: ми собі ще знайдемо.

— Я бачу, Адаме Варфоломійовичу, літоральна зона почала оголюватись, — показала рукою на узбережжя Наташа. — Для відпливу щось ранувато.

Паганель глянув на сонце, яке вже висіло над островом.

— Ні, — заперечив він, — саме час.

Те, що вони називали «літоральний», для мене більше не було загадковим. «Літоральний» латинською мовою «прибережний», інакше — осушена під час відпливу смуга морського дна.

Про цю премудрість я дізнався кілька днів тому, коли Паганель та Наташа завели незрозумілу мені розмову.

— В літоралі, — говорив Адам Варфоломійович, — є можливість дослідити фітопланктон.

Він зазначив, що в літрі морської води тисячі, мільйони рослинних клітин. Вони непорушні, та їх близькі родичі — крихітні одноклітинні тварини — злегка рухаються. Тим-то, сказав Паганель, греки й назвали їх: фітон — себто рослина; планктон — та, що рухається.

Пригадую, повечерявши, ми всілися біля куреня.

Того вечора природознавець багато розповідав цікавого.

— Праматір усього живого, — казав він, — океан. І всі ми між собою — від медузи до людини — родичі.

— По-вашому, якась репана жаба моя сестричка? — обурився Мотовило.

— Виходить, що так, — підтвердив Адам Варфоломійович. — Якщо порівняти вашу, Анатолій Са… Са… — на півслові затнувся він, забувши, як Мотовила по батькові.

— Саврадимович! — підказав я.

— Дякую! — ввічливо кивнув Паганель у мій бік. — Отже, якщо порівняти, Саврадимовичу, вашу і жаб'ячу кров з морською водою, то в них виявиться багато спільного. У рідині вашого і жаб'ячого тіла є ті самі елементи і майже в однаковій пропорції, що і в морській воді.

— А я-то думав: чого в Мотовила на підборідді гармошкою звисає воло. Він схожий на…

— Завів! — сердито перебив Оканя Анатолій. — Ти краще глянь на свої колеса, — огризнувсь він.

Так воно буває завжди: спочатку жарт, потім сварка. Та цього разу все обійшлося мирно. Після Паганелевої розповіді ми довго не лягали спати, говорили про все на світі.

— Цікаво так багато, як Паганель, знати! — з доброю заздрістю мовив Мотовило.

— Людині взагалі властиво думками поринати в таємниче, — сказав настроєний на філософський лад Окань. І раптом спрямував розмову в інше русло: — А тільки в житті не завжди робиш те, до чого лежить душа…

Спочатку ми не зрозуміли, чим викликане його нарікання. Та слово за слово — мій тезко став відвертішим. Після різних там натяків зізнався, що мріяв бути поетом.