Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

Ось і на моє запитання він відповів:

— Зорі, віщуючи схід, виснуть так низько!

— Що ти мелеш? — спантеличено перепитав я. — До чого тут зорі, якщо я тебе запитую про висадку!

— І суходіл ніби в тумані, де не ступала людська нога… Слід, залишений на піску, розповість про моє буття.

— Васю, годі клеїти дурня! — не на жарт образився я. — Скажи по-людськи, о котрій почнуть переправлятися на берег.

Окань — горбатого могила виправить! — і далі так само сипав химерними натяками.

Щоб сповістити про мотобот, яким завтра збираються переправлятись на острів, Василь заговорив про місяць, що, як човник, плине, торкаючись хвиль.

Нічого не скажеш — образно, а пуття мало. І я, переконавшись, що від нього іншого годі й чекати, повів розмову в його стилі і на його вподобання.

Він запитав, чи довго мені стояти на вахті. І я відповів:

— Ніч, як чорний слон, наступила ранкові на вухо.

Тобто це означало, що моя вахта кінчається вранці. Не знаю, чи зрозумів Василь мою тарабарщину; він запитав іще про щось, потім поцікавився, чи не говорив боцман, кому з матросів завтра фарбувати судно.

На це останнє запитання я відповів так:

— Темрява вечірня змішала барви, і вітер пензлем змахнув у піднебессі — самотній маляр у годину свят…

Звичайно, небагато треба мудрості, щоб сипати такими словами, гадаючи, що їх хтось збагне. Важче все це вислухати та зрозуміти. Ото й Окань — його козир, як то кажуть, був битий його ж картою! — відчував це на собі.

Він слухав мене терпляче, після кожної моєї фрази, як немовля, безпорадно кліпаючи — що, мовляв, усе це означає? — банькатими очима.

Говорячи про темряву, яка змішала барви, та про самотнього маляра в годину свят, я мав на увазі конкретний факт: боцман таки, коли я заступав на вахту, казав, що Оканю завтра берега не бачити — він фарбуватиме каюти.

Василя це неабияк цікавило. Одначе моєї відповіді-загадки він не зрозумів.

«Ага, голубчику, піймався!» — зловтішно думав я. Бо терпець йому справді урвався.

Видовжене, вилицювате обличчя з гачкуватим носом стало тепер заклопотаним.

— Ти що — кепкувати з мене надумав?! — обурився Окань. — Відпочиватиму я завтра чи, може, дракон вигадав уже щось, аби мені перешкодити висадитись на острів?

— Хочеш знати правду? — перепитав я.

— Атож, — озвався Василь. І нетерпляче додав — Правду і тільки правду! Але говори не загадками.

— Які тут можуть бути загадки? — знизавши плечима, проказав я. — Всі відпочиватимуть, а тобі…

Окань навіть не вислухав до кінця — як навіжений метнувся з містка вниз.

— Ах ти ж, драконище! — лящав над «Буревісником» його дратівливий голос. — Ну, стривай, я тобі напрацюю!

Він побіг до боцмана в каюту з'ясовувати стосунки.

— Нарешті заговорив по-людськи, — вголос мовив я і незчувся, як з горішньої палуби в цей час буханцем скотився — хто б ви думали? — сам боцман.

— Що, потравили баланду? — сміючись, запитав він. — Ніч, як матадор, змахнула плащем, наступивши слонові на вухо, — вдало підробивши голос Оканя, передражнив він його. — Гальюнна поезія! — кинув уже сердито. І, промовляючи так, ніби перед ним стоїть Окань, заходився докоряти — Сачок всесвітній, базіка! Ти в мене завтра покрекчеш, забудеш фігуральність слів, їх пишну позолоту!

Боцман пішов так само несподівано, як і з'явився. Чортихаючись, згадуючи всіх грішних і праведних, він, мабуть, шукав Василя, щоб поговорити з ним наодинці. Десь у похмурому череві корабля, у довгому коридорі ще лунали його кроки.

Мені згадалась прочитана колись старовинна трагедія, в якій описувалось, як, мов грізна розплата за вчинені Дон-Жуаном гріхи, раптом вчулися важкі кроки командора — і земля розверзлась у грішника під ногами.

Та як би там не було, а з усього цього я зробив втішний висновок: уранці, коли скінчиться моя вахта, природознавці почнуть переправлятись на острів. Отже, поїду з ними і я.

Окань стояв на кормі, із заздрістю спостерігаючи, як ми вантажимо сіті, рушниці для підводного полювання, інше риболовецьке причандалля.

Бідний тезко — йому так кортіло побувати на острові!

Може б, якби він учора не посварився з боцманом, той узяв би і його. А тепер…

— Знаєш, — на диво щиро, без витребеньок, зізнавсь якось Василь, — коли дістанемось коралового суходолу, перш за все назбираю черепашок. Найрізноманітніших! їх, кажуть, на тих атолах безліч. Ну, а тоді, — мріяв він, — заведу колекцію, відвезу її додому, подарую рідній школі, на Молдаванці.