Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

І все даремно! Голуба, хоч плач, не було. А з води на мене дивився хтось чужий і незнайомий.

Худе, веснянкувате обличчя. Здивовані сіро-зелені очі. Віхоть чуба, злинялого від сонця. Вуха, — та ні, то не мої вуха! — схожі на крила кажанів, коли ті, ширяючи в темряві, ловлять надокучливих комах.

Невже то я? Жах який!

І скільки ж мені років?

Майже вісім…

Аби не псувати і так зіпсованого через невловимого чужака настрою, ляснув долонею по воді.

Іскристі бризки розлетілися довкола. Запалали дивовижні райдуги.

Там, де ще недавно в голубому небі тріпотіли крилечка, тепер ходили зморшкуваті брижі.

Коли вони вляглися і знову на воді заголубіла височінь, турмана вже не було.

Він зник безслідно.

Оце й усе!..

Легко наполохати заповітну мрію, яка привиділася неждано.

От і я думав: приручу голуба — він повернеться й назавжди залишиться в мене.

Та, як видно, не велося мені з голубами. І, може, через те, що вода мене вабила більше, ніж турмани.

Хата наша крайня в селі. На високому, оточеному урвищем пагорбі.

Урвище раніш глибочіло з трьох боків, а з четвертого, з тилу себто, до хати підступали буйногриві степи.

Колись тут не було яруг — курган степовий самотів, з давніх-давен названий Козацькою могилою.

В'юнився під ним і вів ген у поле неширокий, обсаджений тополями шлях.

Усе те давно змінилося.

Відтоді, як село розрослося і люди заходилися ставити нові хати, під Козацькою могилою, на якій тулиться наша мазанка, виник невеликий котлован — глинище.

Його спочатку викопали з одного боку. Та він розростався дедалі більше й більше, поки й зовсім, ще з двох сторін, не охопив пагорбка.

Щоразу, коли в селі ряснішало хат, на будівництво яких глину стали брати з тієї могили, глибшало й урвище.

І дядько Федос, про якого я ще розповім, пояснив, ніби хата наша стоїть на півострові. Та якщо глинище викопають і від поля, то ми з мамою опинимося на острові.

Почувши цю новину, мати моя тяжко зітхнула, а я від радості заплескав у долоні.

Хто ж би не зрадів такому! Серед степу — і раптом на острові.

Внизу, якщо глянути з вікна хати, ставок хлюпотить, верболіз кучерявиться, звисаючи довгим віттям над гаткою. Навіть спекотної днини там прохолода й смарагдовий затінок. Не встигне вітерець торкнутися крислатого гілля, як воно вже гойдається, шепоче, мов живе. Сонячні зайчики вистрибують; крізь гущавину, в просвіти, видно осоку, що лисниться шаблюками зеленими.

І коли, буває, примружиш очі, замрієшся, — здається, неначе й ставок не ставок, і я не я. Ніби то море бурхливе, яке мені випало перепливти.

З греблі нашого ставу, мов із капітанського містка, видно все село, розкидане по крутосхилах та неглибоких вибалках.

Ми, хлопчаки, полюбляємо збиратися тут. Грудками б'ємо жаб, у червоних і білих граємо, а заодно спостерігаємо, що діється навкруги: хто до крамниці пішов, а хто до кузні, де співають дівчата і як лається з дідом зла баба Маковеїха.

Ніщо не минає нашої уваги!

Взагалі, в селі кілька ставків.

Один — той, що коло млина, глибокий-преглибокий. З крутими, обривистими берегами. З водокрутами на середині.

Старі люди розповідають, буцімто в ньому, серед корчів та струхлявілих пеньків, живуть довгокосі русалки.

Воно, може, й справді існує, оте чортовиння. Бо, коли увечері йдеш гаткою, крізь густе вербове галуззя іноді можна угледіти іскристі вогники.

Одні кажуть, що то у плавнях — там, де залягає торф і примарно стирчать шпичаки зчорнілого очерету, — палахкотять болотяні вогні. Інші твердять, ніби то очі підступних русалок, що підстерігають запізнілих перехожих.

Так воно чи ні — не знаю. Але мати заборонила там купатися, наказала обходити ставок десятою дорогою, щоб часом довгокосі підступниці не залоскотали та не затягли в свій темний вир.

Отоді-то я із своїми товаришами — Миколою й Сергійком — і почав ходити до іншого ставу.

Води в ньому через край. Вона затопила городи, вишняки та пагорки по всьому березі.

І тепер горби на неозорому чистоводді, яке деінде поплямоване цятками зеленої ряски, здаються острівцями в океані — тими загадковими суходолами, про які ми читали в книжках.

Ми довго з хлопцями сушили голову, як би його потрапити на ті острівці.

Вбрід дістатися туди неможливо. Ми зруйнували мого спорожнілого голубника, прив'язали дошки до висохлої вербової колоди, і вийшов нівроку пліт, чи то ба — шхуна. Покликавши свого нерозлучного супутника, кудлатого Барбоса, який супроводить нас усюди, повантажилися на шхуну й вирушили у плавання до «островів».