Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

Нарешті вода стала податлива, і батискаф зайшов у боковий тунель.

Скелястий виступ стіни, біля якого зупинилися, вберігав нас од водокруті. Пілот увімкнув додаткові прожектори, і ми звіддалік побачили таке: там, де ще кілька хвилин тому борсався батискаф, зараз то піднімався, то падав велетенський стовп збуреної води. Здавалося: воду хтось нагнітає насосом.

За скелею, де ми зупинились, як і взагалі на великих глибинах, було прохолодно — близько нуля, а в основній, «шаленій» печері температура води — ми таки її зміряли! — сягала за плюс двадцять градусів.

З горем-бідою взяли ми і проби грунту — Гліб Семенович від імені експедиції подякував, а кок приготував нашій відважній четвірці святковий обід: крім антрекотів із гарніром, почастував кальмаровим форшмаком. Та й було за що! Добуті нами зразки осадків біля тієї клятої печери виявились унікальними: шкуринки — нашарування марганцю, руді гідроокиси заліза та окиси деяких інших металів.

— О аргонавти мої дорогі! — обіймав, тиснучи кожному з нас руку, капітан.

Але то було потім…

Зараз ми сушили голову, як вибратися з пастки. І таки вирвалися. Дякуючи нашому відважному пілотові Данилу та мудрому Кімові Михайловичу.

Читаючи раніше — того ж таки «Фараона» Болеслава Пруса — про єгипетські піраміди та підземні ходи до гробниць, я, зізнатися, не дуже вірив, що лабіринти такі заплутані. Думав, написано для красного слівця. А ось тепер на власному досвіді переконався: лабіринти, особливо ті, в яких ми побували, і заплутані, й страшні. Ну, та все добре, що на добре виходить, хоч дідусь мій і говорив:

— Не кажи гоп, поки не перескочиш!

Нас зустрічали як героїв.

Я вже згадував, що і Антрекот Антрекотович, і Окань уславили нас у своїх творіннях.

У мене була ще одна радість — від Наташі прийшла вісточка. «Коли ти повернешся, бурлако?» — запитувала вона.

Коли? Аби то я знав. Он мине два-три дні, зарядять акумуляторні батареї — і знову у воду.

Цього разу — ось воно те «не кажи гоп, поки не перескочиш»! — ми ледве не назавжди поринули в океан.

— Радий за вас, колего! — сказав начальник експедиції, прочитавши мої наступні записи в журналі підводних робіт. — Відмовилися від кучерявого стилю й надмірної емоційності, всіх отих охів та ахів з приводу кожної побаченої водорослини — і все стало на свої місця. Наука про Землю збагатилася цікавими спостереженнями. Як говорили латиняни: сціенціа діффіціліс сед фруктуоза — наука важка, але плодотворна. Старайтеся, товаришу Гайовий! — порадив. — Здібності людини необмежені, і вона здатна на багато. Мине час, можливо, й ви станете таким же неперевершеним авторитетом у морській геології, як мій друг і вчитель Альфреда Трохимовича Зайця професор Щириця. Перед вами таке майбутнє! — піднесено вигукнув він.

Бути геологом я не збираюся. А що мої спостереження трохи змістовніші, це слушно. У першій підводній мандрівці я занотовував усе, що потрапляло на очі. Роблю це — так наказали! — й тепер. Правда, до своїх вражень став вимогливішим: врахував зауваження Гліба Семеновича, почав відбирати лише суттєве й необхідне.

От і виходить, що я підводний Нестор-літописець. Втім, для рядового читача моя писанина нецікава. Кому, скажіть, крім вузьких спеціалістів, треба знати, що в західній частині плато, біля високого вулкана, до якого ми таки добралися, дно рифтової долини від її осі розсовується в обидва боки і що осадків там немає, а видно свіжі лавові потоки! Або таке: в окремих тріщинах, які шрамами покраяли дно, кінці один щодо одного зсунуті по горизонталі.

— Що з людиною робить надмірна науковість! — на мої підводні оповідки відгукнувся Окань. — Хотів ти того чи ні, а розум твій, земляче, теж зсунувся по фазі.

Грубий дотеп! Ну, та Василь ніколи не вмів жартувати інакше. А тут ще, можливо, прилучилася заздрість, що не він, прозваний мною ж таки літописцем, а я, хто, бач, і не думав про славу, раптом опинився в гущі подій — став героєм дня.

— Не сподівався від тебе такого! — обуривсь я.

— Що ти, да Гама? Я не хотів тебе образити. Ми ж давні друзі, — примирливо сказав він. — Вибач за мій дотеп! І, якщо не заперечуєш, я перелицюю твої науково-прозові нотатки у вірші. Вже й початок є.

І Василь продекламував:

— Лицюй-перелицьовуй, лицедію! — розсміявсь я.

Мені було приємно, що Окань вибачився. Цим він спростував моє помилкове твердження й відвів од себе підозру щодо заздрощів.