Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

Дано команду підготуватися.

12.10. Спуск!.. Востаннє в ілюмінаторі блиснуло небо. Потім навкруги спалахнула іскристо-синя повінь. Ми — під водою.

…Опускаємося по похилій — під кутом сорок п'ять градусів до поверхні моря, що нагадує катання на лижах із крутої гори.

Пронизана сонячним сяйвом вода — мов казкова парча, з цятками смугастих рибок, які бризками розсипаються врізнобіч од нашого апарата.

Внизу — неначе бездонний колодязь, на дні якого клубочиться темрява. Але тут поки що світла досить, хоч воно й синювате якесь.

Рухаємось плавно й непомітно. Враження, ніби ми повисли в стані невагомості.

У нас докладна карта тутешнього дна: напередодні його промацували ехолотом і «відбитими хвилями», коли звук, посланий з корабля, повертається і приносить інформацію про рельєф дна. Отже, ми точно знаємо, де яка гора чи западина. Точно, а все ж…

За попередніми даними гідроакустичної розвідки, через кілька хвилин глибини повинні різко зменшитися. І справді — на екрані локатора з'явилися зубчаті краї покритого водою гірського кряжа.

Пройдемо над мілиною від океану, обстежимо її західні схили, і, якщо пощастить, механічний маніпулятор візьме проби грунту: геологів цікавить, які породи — корінні, базальти, чи кораловий пісок — залягають унизу.

12.50. Вода змінила тони: з прозорої стала сизою. Зорове спостереження ускладнилося. Пливемо майже наосліп серед якихось дивних хмарних кучугур. Єдина надія на всевидяче око — локатор: він роздивляється кожний метр дороги, зазирає навіть за бар'єр невидимості.

«Хмарність» зникла, вийшли на чистоводдя. Молочно-біла смуга, на яку щойно натрапили, виявилася придонною течією, що скаламучує пісок і, огинаючи банку, струмує в океан.

13.15. Навіть неозброєним оком видно тьмяне громаддя скель. А де мілина, де зарості морської трави, там і пасовиська.

Косяки риби спокійно пропливають перед ілюмінатором, сріблястими списами пронизують товщу незайманої води. Незайманої, бо люди тут ще не залишили своїх згубних слідів. (Пригадується, якими вимерлими здалися нам води біля деяких тихоокеанських островів. Нафта, мазут, непотріб, викинутий із суден, надовго віднадив од тих пасовиськ рибу.)

13.45. Неповторна картина! Підводні гірські хребти, оповиті м'якою темрявою, вимальовуються на бузковому тлі води. Вони підіймаються знизу, здається, із самого небуття, з вічного мороку океану.

Така заворожлива краса нерідко стрічається й на землі, коли в світанковій імлі раптом уздрієш ледь помітні обриси далеких гір.

Ні зірок, ні сонця, по яких орієнтуються мореплавці, побачити тут не можна, якщо не брати до уваги міріад рухливих огнів — мікроорганізмів, що світяться, та риби, яка смолоскипами шугає довкруг. Отже, наші навігаційні можливості обмежені. Єдине, що нам напевне допомагає, — це акустичні буї, спущені з судна і поставлені в кількох точках океанського дна. По цих маяках ми й беремо пеленги та вивіряємо курс.

Буї-маяки таки підтвердили: течія знесла «Оріон» на схід, за кілька миль від наміченого маршруту.

Перебуваємо на трьохсотметровій глибині, біля рубежа, якого здатні досягти лише деякі підводні човни.

Вода з темно-кармінної стає чорною, аж синьою. Прожектор, що його увімкнув ведучий пілот, розсіює морок, і ми бачимо, як у снопі світла кружеляють мініатюрні «сніжинки». То — зоопланктон.

Курс 220° — до підводного хребта, рубцюватого наросту біля західних прямовисних стій банки Корона.

15.10. Зависли над нешироким міжгір'ям. Ведучий вибрав рівну галявину, і «Оріон» сів на грунт.

Посадка вдала: корма з гребними гвинтами піднята. Це дасть можливість легко зрушити апарат з місця.

Глибини двокілометрові. Механічна рука висунулася з гніздовини, але її металева долоня не змогла зачерпнути бодай трохи грунту — він надто твердий. Тоді замість черпака руці «дали» інший інструмент — свердло. Воно вгризлося в породу, пробурило її, а циліндричний захват приніс першу порцію придонної породи.

Ну й місцевість! Скелі, западини, ніби шрами на обличчі циклопа.

А взагалі, ця банка, ця твердь, покрита водою, — оаза серед океанської прірви, бо відразу ж на північний схід тягнуться відроги Яванського жолоба, а з півдня підступає — майже шестикілометрова глибина! — Північно-Австралійська улоговина.

15.30. Гвинти збурили воду, і апарат почав підніматися над піщаною каламуттю.

Ліворуч скелясті гори з вузькими гранітними приступками по схилах, а за кілька метрів від них — океанська безодня. Мов скелелази, піднімаємося вподовж прямовисної стіни.