Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

У мене змалку звичка — не виставляти напоказ своїх прикрощів.

— Ти, Васильку, як наш Сірко, — лагідно говорив дідусь, — рани зализуєш на самоті.

Так воно і є: я потайний і відлюдкуватий. На дідусеве дошкульне порівняння я не ображався.

А зараз було незручно перед Оканем. Не перший день морячу, та до хитавиці не звик. Василь знає про це і, хоч сам уже загартувався, мені співчуває.

— Слухай сюди: розшукую тебе всюди, — подружньому сказав він.

Тільки-но наважився спитати, навіщо я йому, як Василь відповів:

— Поки на вахту, треба, керманичу, трохи попрацювати.

Вірний звичці говорити пишномовно, він додав:

— Зусилля й міць свою — все людям до останку! Невтомний Кук вже порається в трюмі.

— А без нас що — не можна?

— Та, мабуть, ні. На вас уся надія!

Він помовчав, як те робив завжди, підшукуючи красиве слівце, і в риму з попереднім закінчив:

— Васько да Гама й Кук — два справжніх чародії.

Ну, базіка! Яким був, таким і залишився — ніщо його не змінило, навіть випробування, що випали на нашу долю в тому нещасливому попередньому рейсі. Але, щоб не образити Оканя, я йому про це не сказав.

— Це щось нове, — відповів я. — Вахтових же боцман досі не чіпав: розпоряджався нами старпом і штурман.

— А тепер ви потрапили в клешні до «краба». І вам, хоч верть хоч круть, а все одно капут!

Виявляється, поки я спав, оголосили аврал. Він стосувався всіх, навіть капітана.

Ледве тримаючись на ногах — руки терпли, паморочилась голова, — побрів я за Оканем.

Робота на палубі кипіла. Гордій Гордійович із чорною, як у пірата, пов'язкою, з-під якої, вибиваючись, падали на чоло пасма непокірного чуба, накульгував, даючи матросам якесь розпорядження. Хлопці з пошукових загонів ладнали акваланги. Заєць і Ступа застроплювали батискаф та пірнаюче блюдце, силкуючись підняти їх із трюму.

Окань, уздрівши хлопців, заторохтів:

— Це що — теж Гюго?

— Ні, мій власний твір. Фрагмент із поеми «Катастрофа».

— Тобі, тезку, в похоронному бюро працювати, — відповів я. — Не встиг той човен потрапити в пучину, як ти вже накатав поминального вірша.

— Хлопчику, — з удаваною повчальністю мовив Василь, — я на світ дивлюся очима філософа: аналізую, зіставляю, роблю висновки.

— Молодець! — похвалив я. — А все ж не слід передчасно ховати «Оріона».

— Я його не ховаю, а оспівую, — заперечив Окань. — Це, як кажуть у нас в Одесі: дві великі різниці. — І він продекламував ще кільканадцять строф із поеми про катастрофу.

І сміх і гріх! Своїми віршами він мене мучив і раніше. Все допитувався, чи подобаються. А що йому скажеш, коли ті творіння не хвилюють. От наче й рими є, і слова на місці, а слухаєш і лишаєшся байдужим. Щоправда, Окань записував пережите нами в плаванні та на кораловому атолі, і ті нотатки не позбавлені спостережливості, через що ми й прозвали його Нестором-літописцем.

Тепер цей літописець почав допікати мені на «Садку». Нікуди від нього не дінешся!

На аврал вийшли всі. Я вперше побачив декого з наукових працівників.

Взагалі кажуть: судно — прозоре. Що відбувається на ньому — видно наскрізь. І розміром «Садко» невеликий: якихось сто метрів завдовжки і двадцять ушир. І учасників експедиції негусто — хіба ж з усіма не перезнайомишся! А виходить, що ні: кількох я побачив аж тепер.

Вони — як дикуни з невідомого племені, що вийшло з лісових нетрів і вперше потрапило на очі білої людини. Хоч, правда, незрозуміло: хто ж із нас дикун і хто цивілізована людина.

— Я от, — зауважив Василь, — дикий-предикий. Бо так воно і є — зовні я, мабуть, схожий на дикуна: обличчя заросло рудуватою щетиною, тільки ніс стирчить та, як вигин бумеранга, лисніє смуга чола. Тіло від цілунків тропічного сонця засмагло, аж учорніло. Крім куцих шортів, ніякого одіння. І ходжу я по-дикунському — босоніж.

— Вождь племені ги-ги, що любить борщ і з сиром пироги, — авторитетно заявив Окань.

Щоправда, Василь і сам схожий на папуаса: хвилястий чуб, така ж густа й кучерява борода.

Незнайомі мені науковці, яких я щойно уздрів, ніби зійшли з вітрини магазину модного одягу: білі, гарно випрасувані штани; легкі, пов'язані строкатими краватками, сорочки. Голову прикривали великі крислаті брилі.

То були кряжисті, схожі між собою вилицюватим обличчям хлопці-молодці. Одного звали Кім, другого Данило.

Василь, помітивши їх, здер з голови капелюха і, присівши в реверансі, привітався: