Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

От і нині вернулися з кокосового гаю.

Всенький день зносили до лагуни горіхи. Тубільці розколювали їх ножем навпіл, а ми, як і вчив Теарікі, складали в купу, випуклим боком до неба.

Коли припустить дощ, вода по них стече, а м'якушка-копра підсохне. Тоді нею наб'ють лантухи і поставлять під навіс, аж поки й не прийде з Таїті шхуна.

Такий тут, як ми зрозуміли, розподіл обов'язків: остров'яни трудяться, а плоди їхньої праці привласнюють білі скупники й міняйли.

Вони привозять на Туамако різні господарські дрібнички, цукерки, тютюн — мізерна, жалюгідна винагорода за нелегкий труд! Бо спробуй отак щоразу видряпатися на карколомну висоту, під пальмове віяло. Від рання до смеркання колоти, не розгинаючись, горіхи. Тіло від утоми ніби налите свинцем. Стомлено бредуть остров'яни додому. В поселенні багато калік, інвалідів, здебільшого серед молодих, яким не минуло й двадцяти.

От вам, шановні, й екзотика! Навіть Теарікі, який вважається вождем, — гне спину на білих, а сам злидарює.

Як могли, допомагали ми полінезійцям. І вони гідно оцінили наше старання: кожен запрошував у гості, пригощав, хто чим міг. Помітивши, що нас цікавлять черепашки, приносили їх, повертаючись із риболовлі.

З першого дня, за наказом вождя, нас поселили в хижці для гостей. Лише Наташа жила у своєї подружки Туа.

Ми спали на долівці покотом. Стінні циновки на ніч опускали, і дощ, линувши вдосвіта, дрібно й настирливо барабанив, ніби просився до гурту, — але підлоги не запліскував.

Збігали дні, плинули невпинно, та «Буревісник» не з'являвся. Шхуна не приходила теж, дарма що копра вже підмокла і починала псуватись.

— Перекажіть ще раз, Адаме Варфоломійовичу, наше прохання вождю, — мовив боцман. — Спитайте, якщо можливо, нехай переправить на західні острови, до решти наших людей.

— Я вже говорив з ним, — відповів природознавець. — Теарікі погодився перевезти, але не раніше, ніж через тиждень, коли почнеться сезон збору перлівниць і нирців треба буде відвозити на сусідній острів.

Всю ніч блискавки краяли небо. В захмар'ї — здавалось, прибій з місця на місце перекочує тяжкі валуни, — глухо озивався грім, і лив густий, нескінченний дощ.

Над ранок гроза вщухла.

Навіть боцман, який звик прокидатися разом з півнями, солодко спав, поринувши в щасливі сновидіння.

— Попаа! Попаа! — вчулося знадвору, і об циновку вдарилось кинуте кимось коралове кришиво. Ми прокинулись.

Біля хижки стояв наш знайомий — син вождя, в якого недавно гуляли на весіллі, і всіх запрошував до лагуни.

Від учорашнього похмурого дня, коли огидними потворами на острів з океану наповзали хмари, а повітря, напоєне випарами джунглів, розпирало груди й гнітило млостю, — не залишилось і згадки. Навпаки, природа торжествувала. Густо всіяні райдужними дощовими краплинками — добрий чародій розсипав перли та діаманти, — полум'яніли кармінні, цитринові, лілові квіти, всі оті тропічні дива: хібіскуси, плумерії, орхідеї, барви яких приворожують зір, а розхлюпані несміливим бризом пахощі п'янять серце, владно проникаючи в щонайменші пори вашого тіла.

Над головою голубіло — ані хмариночки! — погоже, виметене вітрами небо. Під ним стояли стрункі, мовчазні пальми, і їх гілля промінилося вологим смарагдовим полиском, як проміняться й виблискують щойно підняті з океанського дна черепашки.

У висілку вже ніхто не спав. Чути було басовиті голоси, жіночий лемент, плач дітей. Потім усе стихло — люди посунули до лагуни.

— Ми пристали до гурту і пішли теж.

Погойдуючись на легких брижах — почався вранішній відплив, — там стояли катамарани — увесь острівний флот Матіа.

На човни з берега вносили різні їстівні припаси, кокосові горіхи, глечики з водою.

Вождь подав знак — махнув рукою та промовив: «На-на ноа!», що, певне, рівнозначне нашому «Вперед!» — і флотилія рушила.

Вождь Теаржі вчив прибульців стріляти з лука.

Я та ще один тамтешній підліток сиділи в човні полінезійця, якого звали Toy, або інакше — Велике Дерево. Бо Toy справді був схожий на велетня — кряжистий, високий. Розповідали, ніби на всьому атолі він — найкращий нирець, і глибше за нього ніхто не міг пірнути. А на глибині, як відомо, перлові скойки не те, що біля берега та вподовж коралового рифу. Вони і більші й ваговитіші. Не один раз повертався Toy з багатою здобиччю, хоч його й застерігали: дивись, хлопче, глибоко не пірнай — може скоїтись те, що й з іншими.