Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

У своїх нотатках я трохи збився на іншу тему, відступив од основної розповіді. Так от… Увійшли ми до хижки, вождь привітався і, опустившись на «трон» під товстелезним стовпом, запропонував нам місця поруч. Адам Варфоломійович і боцман сіли ліворуч, Журавка та Наташа — праворуч, а решта — під стовпами, навпроти вождя.

Про що вони говорили, ніхто з нас, крім хіба що Адама Варфоломійовича, не розумів. Спочатку підвівся старий-престарий тубілець. Приклавши руку до серця, а другою показавши на нас, він щось вигукнув і почав… Говорив піднесено й довго — не менше години. Та не ' встиг цей дідусь скінчити промови, як посеред хижки уже стояв його сусід — такий же старий і велемовний.

Опісля виступали ще і ще. Власне кажучи, на порядку денному стояло, як ми зрозуміли, одне питання: вітання прибулих гостей.

Головував на зборах сам Теарікі. Тобто вождь мовчав, лише кивком голови подаючи знак, кому коли виступати. Протоколу ніхто не вів. Лише я сидів із своїм саморобним «дерев'яним» записником і, вмокаючи перламутрову скалку в глибоку, на дні якої хлюпотіло чорнило, стулку черепашки, робив помітки.

— Не лінуйся, пиши, Несторе-літописцю, — пошепки сказав мені Солоний, який сидів поруч. — Таке трапляється не часто, і його слід увічнити.

«Аякже, — подумав я, — увічниш, якщо, крім набору незрозумілих слів і фраз, я так нічого й не збагнув!»

Втім, якщо говорити правду, все було зрозуміло. Остров'яни вітали наш прихід, висловлювали свою доброзичливість та гостинність. А той, перший оратор — дідусь, як виявилось, був ще й уславленим тамтешнім оповідачем — повеко. Він розповідав, що його острів з океану підняв легендарний рибалка Мауї; згадав своїх далеких предків, які не раз відбивали напад ворожих племен. Правда, небезпека підкралася з іншого боку: прийшли попаа — білі люди — і поневолили Туамако.

— Але ви, — ніби вибачаючись, мовив дідусь, — не схожі на тих злих білих людей, і тому полінезійці вас щиросердо вітають.

Розповідь старого засмутила нас. От воно яке, «райське» життя на загублених в океані островах!

Коли пізніше Адам Варфоломійович переповів нам зміст їхніх промов, серце моє стислося від болю.

… Минала година за годиною, а полінезійці все говорили й говорили. Я не знаю, чи їм самим обридло, чи, може, Мотовило допоміг, але промови нараз припинилися.

А трапилось таке. Коли один з ораторів сів, а наступний ще не вийшов, Мотовило, щоб показати перед вождем: мовляв, я хоч і не знаю полінезійської мови, а от по-французьки розумію, уголос вимовив оту завчену приповідку про апетит та їжу.

— О, ляпеті… манжан! — стурбовано сказав Теарікі.

Ці два французькі слова — апетит і їжа — він, мабуть, сприйняв як натяк, що гості зголодніли і пора обідати.

А бодай тобі грець, Мотовило!

Вождь махнув рукою, і оратор, який збирався виступати, сів. Теарікі щось наказав полінезійкам, і ті вийшли з хижки, а через кілька хвилин перед нами вже стояли різні страви: печена риба, перепічки з хлібного дерева, тушкований спрут, а також — що нас найбільше вразило — морські слимаки палоло.

— Еуніце фірідіз? — показавши на ту гидь, запитав Адам Варфоломійович.

— Палоло, палоло! — відповів вождь.

Ці слимаки, яких Паганель назвав по латині «смарагдовими черв'яками», коли їх змішують із кокосовим молоком, справді зеленкуватого кольору.

От тобі й апетит з їдою прибуває! Нехай мене краще з'їдять самого, а молочного супу з черв'яками куштувати не буду.

— Ну, й даремно, — відповів Адам Варфоломійович, жменею зачерпнувши із дерев'яної тарілки густої зеленої кваші. — Ця страва, — їв і примовляв він, — дуже поживна. У слимаках палоло є білки, фосфор, кальцій, різні вітаміни. Чого ж вам іще треба, шановний друже?

Мені нічого не треба було, тим паче — черв'яків, і я заходився гризти щупальці восьминога в соусі.

Не марно кажуть: про смаки не сперечаються. Он Солоному, наприклад, сподобались тельбухи сирих трепангів. Слизькі, нудотливі, а він їх, чортяка, їсть ще й прицмакує:

— Ох і смачно ж! Я, мабуть, попрошу добавки…

Боцман переважно трудився біля риби, а Наталка налягала на фрукти.

За веселим обідом незчулися, як пролетів час.

Небо на заході зайнялося вогнисто — там уже сідало сонце. І тоді, за наказом вождя, всі посунули до лагуни.

14 лютого, вечір… Поки вождь та його наближені нас вітали, а потім усі разом обідали, інші остров'яни не марнували часу. В кораловому піску неподалік від лагуни вони викопали простору, в людський зріст завглибшки, яму.