Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

Причалили ми в тому місці, де зупинялись минулого разу, — в невеличкій бухті на східній стороні суходолу. Там не стали будувати куренів, просто неба і заночували.

Ніч стояла погожа, тепла. Лише над ранок сипонув дощ — квапливий, короткочасний, так ніби хто поспіхом кинув згори кілька жмень краплин.

Тоді-то, як тільки розвиднілось, боцман гукнув:

— Збираймося, час у дорогу!

Прокинулись важко — минулий день був напружений, ми стомилися. Та слово боцмана — закон: ніхто не став йому перечити. Скупавшись хто де, зійшлися до великого мангрового куща.

Щоб перебратися на сусідній острівець, звідки тієї ночі припливали полінезійці, треба перегнати пліт у другий кінець Акулячого острова, до місця нашої колишньої, де я був з Наташею і Журавкою, ночівлі.

Ми розбилися на дві групи. Адам Варфоломійович, Наташа та Окань попрямували навпростець, решта, з боцманом на чолі, відв'язавши пліт, пустилися в плавання вздовж узбережжя.

Лагуна тиха, непорушна, мов ставок або лісове озеро. Жодної щонайменшої зморшки на її гладіні. Але й тут, у внутрішніх водах атола, відчувалось, як струмують невидимі течії.

— Коли б це наше каботажне плавання, — похмуро мовив Андрійович, — не закінчилось кепсько.

— Чого?

— Та все через ті ж кляті течії, — відповів він. — Хто їх знає, куди вони спрямовані: підхопить нечиста сила та й винесе в океан. А там і жаба моні дасть!

Ми пливли поки що вдало, без пригод. Від берега не віддалялися. Подекуди мангрова гущавина підступала так близько, що до неї можна дістати рукою. І я навіть кілька разів схопив за віття, підтягнув пліт, і він незвично швидко посунувся вперед.

— Облиш! — наказав боцман. — Так можна і впасти. А в лагуні, он бачиш, твої знайомі.

Неподалік із води витикалися ледь помітні плавці. «От капосні! — вилаявсь я. — Вже напоготові». Кажуть, ніби акули завжди супроводжують човни і кораблі, особливо якщо має трапитися лихо. Теж віщуни-пророки! Ну, та я в це не дуже вірю. Хоч… «Буревісника» усю дорогу не залишав акулячий кортеж, і човен наш перекинувся. Чи немає тут взаємозв'язку?

Акули кружляли й кружляли, а ми, незважаючи на них, пливли собі далі. На збуруннях і оголених відпливом коралових перешийках скакали у воду. Переконавшись, що поряд немає акул, волоком тягли пліт. Потім знову налягали на весла. Так нарешті дістались до південно-західної бухти.

Друзі чекали на нас.

— Відважним мореплавцям — ура! — привітав Окань.

— А де Наталка і Варфоломійович?

— Е, — підніс Василь угору палець, загадково посміхаючись. — Таємниця…

На узліссі під кошлатими чагарями побачили таке: Наташа підкидала у вогонь хмиз, а Паганель заклопотано куховарив.

Ми всілися до «столу», і Адам Варфоломійович почастував нас рибою по-полінезійськи.

Вона була загорнута в бананове листя, пропарена, запечена, мов у духовці. Навіть кістки розм'якли. Смачна, але на зубах рипів пісок.

Щоб не образити куховара, їли мовчки, удаючи, ніби подобається.

— Де це ви, Адаме Варфоломійовичу, навчилися так смачно готувати? — моргнувши нам по-змовницьки, запитав Мотовило. — Чи, бува, не в академії вас учать?

Не підозрюючи, що хлопець кепкує, природознавець відповів:

— О, це довга історія. Ну, а коли вже цікавитесь, скажу: багато мандрував, ще більше читав. Крім усього іншого, і книжки про смачну та поживну страву.

— Гм, воно й видно — виучка у вас першокласна! — Погодився Мотовило.

Трапеза скінчилась. Цьому острову теж скажемо: прощай!

… Спочатку ми не розуміли, для чого Василь допитувався в Адама Варфоломійовича, як із каракатиці виготовляють сіро-брунатного кольору фарбу — сепію. Невтямки було й те, навіщо він сушить та зшиває докупи шматочки кори якогось острівного дерева. А виявилось — він готує записник, і кора та заміняє йому папір.

— Нестор-літописець, — сказала Наталка, довідавшись, що Окань веде щоденник.

Після того як ми перебралися з Акулячого острова, Василь одного разу дав мені погортати свій зшиток.

— Записник, як відомо, пишеться тільки для себе, — сказав Окань. — У ньому роздуми про життя, філософські погляди на речі, начерки перебігу думок та почуттів. Ну, і, звісно, — якщо це стосується письменницьких щоденників, — заготовки для майбутніх творів. Згадай хоч би Чехова або інших майстрів слова, хто вів щоденник, — додав він.

«Ну й дивак! — подумав я. — Себе з Чеховим порівнює».

Ніяких таких роздумів у Василевому записникові я не помітив. Просто він фіксував окремі випадки з нашого життя-буття на атолі. «Сьогодні на берег, тікаючи від косаток, викинувся кит», «У боцмана розболівся зуб, і він на всіх злий, як чорт», «… Солоного ледь не зжерли акули», — такі й подібні «роздуми» рясніли на цупких, зморшкуватих аркушиках його щоденника.