Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

Білосніжка, як і належить черниці, стояла, чекаючи терпляче, а Тьомик нерішуче переминався з ноги на ногу, постукував підборами ботфортів і сопів носом. Зрідка кобилка граційно нахиляла голову до землі і починала ліниво пощипувати травку. Однак здебільшого роздивлялася мого напарника, немовби розуміючи, що саме цей незграба зараз її осідлає.

— Вона не кусається? — напружено проговорив Тьомик.

— Ні.

— А чого вона так витріщилась на мене?

— Певно, ти їй сподобався.

Попри це Артем не поспішав знайомитися ближче.

— Може, все-таки зупинимось на «Lexus’і»?

— Якому ще «Lexus’і»?

— Білому. Ну, замість білого «Mercedes’а»…

— Ні, — суворо відрізав я і затягнув тугіше зав’язку на танкістському шоломі мого напарника. — Відступати нема куди. Ні кроку назад!

Відтак Тьомик набрав повні легені повітря, а потім з шумом випустив його. Зробив один крок уперед, але зразу спинився:

— Чувак, ти взагалі впевнений, що це безпечно?

— Даю голову на відсіч! Це навіть легше, ніж на велосипеді їздити. Ти ж, мабуть, знаєш, що мій родовід починається напряму від монгольських завойовників, а ті були ого-го якими вершниками. Крім того, в юності, поки гостював у своєї бабці у селі, я ж із сідла не вилазив. Так що повір, я це діло знаю, мов свої п’ять пальців.

Насправді я безсоромно брехав. І про бабцю, і про монгольських завойовників. Як і мій напарник, я ще ні разу в житті не сидів у сідлі. Однак я мусив так говорити, аби надати хоробрості Артему.

— Давай-но, може, спочатку ти покажеш, — нерішуче запропонував Тьомик.

— Нє-нє-нє, у мене каски нема, а твій шлемофон на мою макітру не налізе. Я краще допомагатиму тобі здалеку. Цінними порадами.

Артем ще раз напнув груди, рішуче сплюнув на землю і, хвацько розмахуючи руками, помарширував до Білосніжки. На моє здивування він без якихось особливих зусиль одним махом забрався у сідло.

— Молодець! Прекрасно! — зрадів я.

Кобилка, відчувши на собі вершника, розпростала шию і мляво потюпала по полю.

Коли Тьомик від’їхав достатньо далеко, я дістав з-за пазухи товстенну книгу, на якій красувався чималенький напис «Верхова їзда: з чого почати?», розкрив її на одній із сторінок, де ще звечора уклав закладку, і почав викрикувати настанови своєму напарнику:

— Тримай спину рівно! Добре обхопи ногами живіт! П’яти вниз! П’яти вниз, кому сказав?! Ось так! Тримайся, тримайся! У тебе все чудово виходить! Для того щоб повернути вправо, потрібно…

У Артема дійсно непогано виходило, як для першого разу. Однак через надмірне хвилювання він почувався аж надто напруженим, а відповідно — невпевненим у своїх діях, і Білосніжка, схоже, це зрозуміла.

— Не слід різко нагинатися вперед і сильно задирати руки з вуздечкою, — зачитував я вголос пораду з однієї зі сторінок талмуду, — а то кінь може поне…

Але вона вже понесла. Коли я відірвав носа від книги, Тьомик, сильно відкинувшись назад, теліпався у сідлі, наче підстрелений ковбой на дикому мустангу, метеляв руками і верещав:

— Ай-яй-яй-яй-я-а-а-а!

Білосніжка, задерши морду догори, розмашистим алюром неслася до лісопосадки на західній околиці іподрому й радісно іржала. За кілька секунд кінь та його вершник зникли в переліску, після чого звідтіля донеслося глухе «гух!», схоже на віддалений постріл далекобійної гармати. Іржання і Тьомикові крики притьмом урвалися.

Я безпомилково визначив дерево, в яке спікірував мій напарник, по зграї вороння та цілій хмарі горобців, які зірвались увись, перелякано махаючи крильцями. Відразу за тим на крики Тьомика примчав переляканий власник іподрому.

— Що з ним таке? От дідько! Він, мабуть, убився, — закричав він.

— Не переймайся, чувак, — сказав я. — Це вже не вперше. У нього… кгм… уже є досвід у таких питаннях.

Коли ми підбігли до місця катастрофи, Тьомик нерухомо лежав коло підніжжя товстенного віковічного дуба, рясно обсипаний свіженькими зеленими жолудями. Танкістський шолом з’їхав аж до самого носа, тільки вуха з боків стирчали. Білосніжка незворушно паслася обабіч, винувато виблискуючи своїми вологими очима. Хазяїн іподрому пішов розбиратися з конякою, а я присів навпочіпки коло свого напарника і стягнув з нього трофейну дідову шапку. Тьомик був при свідомості, просто трохи контужений. На лобі розросталася величезна червона гуля.

— Ти все ще хочеш одружуватися? — спитав я.

Знаєте, іноді мій Тьомик буває страшенно впертим. І за це я його кріпко поважаю.

— Так, — непохитно відказав мій напарник.