Юрій Дольд-Михайлик - Над Шпрее клубочаться хмари

Здавалося б, усі прогресивні сили зібрано в могутній союз, здатний подолати труднощі післявоєнного життя, побудувати його на засадах справжньої демократії. Та роки фашистської диктатури не минули безслідно. Хаос в економічному житті країни, розбрат у думках. Посилюється реакційний вплив Ватикану на праве крило християнських демократів. Діють монополії, яким загрожують нові реформи. Коріння фашизму не викорчувано, і починають проростати його нові паростки. Ще до остаточної воєнної поразки 1945 року секретар фашистської партії Паволіні приступає до створення широко розгалуженого підпілля. Таємні, напівлегальні і легальні, добре замасковані організації виникають повсюдно, їм легко підспудно діяти, бо єдності в діях уряду, по суті, вже нема. Прем’єр де Гаспері все більше підпадає під вплив Ватикану, що розгорнув шалену антикомуністичну діяльність, а після поїздки в США по кредити і сам включається в неї. Спритно маневруючи на догоду заокеанським друзям, навесні 1947 року він створює уряд цілком підпорядкований християнським демократам.

Так італійський народ було ошукано в найкращих його сподіваннях; добре зерно єдності, вкинуте в землю Італії, не проросло.

Одночасно почалася реорганізація фашистського підпілля, головні сили якого зосередились у партії «Мовіменто сочіале італьяно» («Італійський соціальний рух», — прим.), тобто в МСІ. Допіру Вітторіо похвалявся цим «мудрим» ходом, що дав можливість об’єднати розпорошені організації і легалізувати їх в єдиному центрі. Сховавшись за зручною вивіскою, роботу підпілля можна й далі поширювати і поглиблювати, створюючи повсюдно нові бойові групи, добре заховані арсенали зброї, компрометуючи і навіть усуваючи прогресивних діячів, сіючи в душах людей зневіру…

Фашизм. Отже, і тут він потай накопичує сили. Та де там потай, майже відверто. Виходить, страшний урок нічому не навчив людство. Міжпартійні чвари, мов шорами, закрили очі вчорашнім антифашистам, які, відкинувши дрібні і навіть великі незгоди, створювали у свій час незламний фронт Опору.

Григорій пригадав останній день війни, те почуття безмежної радості й невимовної полегкості, що його пройняло. Мабуть, таке ж почуття полегкості, підсвідоме прагнення забути про страхіття війни приспало в людях здоровий глузд. Так спокусливо було повірити в остаточну перемогу добра над злом. Що ж, розплачуйся за свою легковірність. Ось воно, зло, підступне й хиже, сидить навпроти тебе. Та тільки цього разу йому тебе не ошукати.

— Я вас утомив, синьйор Шульц?

— Що ви! Просто трохи паморочиться в голові від вашого чудового вина.

— То, може, наказати подати каву?

— Чашечку вип'ю з великою охотою. Ми, німці, починаємо і кінчаємо день кавою.

— Зараз скажу покоївці, а вас прошу до кабінету.

Багровий місяць уповні, схожий на велетенський помаранч, сходив над горизонтом, і Григорій замилувався красою вечірнього неба. З якою б охотою він поблукав зараз між руїн давнього Рима! Вдень він бачив їх лише здалеку, величні й трагічні на тлі ясно-блакитного неба. При місячному сяйві це враження, мабуть, посилюється, адже вночі все сприймаєш гостріше. Застиглою музикою назвав архітектуру хтось із філософів. Уривки якої ж симфонії велетнів долинули до нас через віки?

— Прошу, ось сигари і сигарети. Будь ласка, сюди! Ці фотелі дуже зручні, саме для кейфування.

З сусідньої кімнати долинуло поскрипування коліщат. Краєм ока Григорій побачив, що якась жінка вкотила пересувний столик.

— Лишіть усе як є і можете йти! — наказав Вітторіо і раптом скрикнув: — Та що з вами, ви при собі?

— Пробачте, синьйор, але я, я…

Знайомий голос примусив Григорія повернутись.

— Лідія?

— О, синьйор Гольдрінг! Так це справді ви? Я мало не зомліла… Нам же писали, нам написав синьйор Лютц… що ви, що вас… Він так уболівав, і ми з Куртом теж… Ху, навіть не тримають ноги!

Григорій схопився з місця і присунув Лідії стільця. Вона з острахом глянула на Вітторіо і, наразившись на його гострий погляд, поспішно сказала:

— Ні, ні, я піду. Пробачте, синьйор Рамоні, я, певно, дозволила собі щось зайве… Синьйор Гольдрінг, я хочу… я сподіваюсь…

— Ну, звичайно, ми ще поговоримо. А сьогодні міцно поцілуйте від мене Курта.

Останніх слів Лідія, мабуть, не почула, так поспішно вона вийшла з кімнати. Григорій, повернувшись до Вітторіо, весело і невимушено розсміявся:

— От тобі й маєш! Наче в театрі чи кіно. Вас, звичайно, здивувала ця сцена, та перш ніж її пояснити, дозвольте відрекомендуватись удруге: