Юрій Дольд-Михайлик - Над Шпрее клубочаться хмари

— До синьйора хтось приходив? — запитав Джузеппе Лідію, коли та зайшла до кабінету, тягнучи за собою пилосос.

— Пробачте, думала, ви у себе, хотіла прибрати…

— Треба навести лад на письмовому столі. Ось розберусь з газетами і піду. А ви спокійнісінько включайте свою машину — аж ніяк мені не завадить хоча б тому, що дзижчить далеко приємніше, ніж писаки з деяких газет. Як і пилосос, вони прагнуть засмоктати побільше бруду… То хтось приходив?

— Синьйор Флоренті. Бачите, скільки попелу на килимі?

— А-а, Батісто! Що ж, бруд по собі він лишає, де не ступить. У прямому і переносному розумінні слова… Курт не казав вам, що то за один?

— Курт? З якої речі він став би про нього говорити! Чи про когось іншого, хто тут буває,— знизала плечима Лідія і взялася обмітати порох, орудуючи то ганчіркою, то віничком з м’якого пір’я.

Якийсь дивний вираз промайнув на обличчі Джузеппе. Та Лідія цього не бачила. А коли б побачила, злякалася б іще більше. Бо саме страх намагалася подолати зараз, спантеличена незрозумілим натяком секретаря Рамоні.

— Так, так, я не політик, синьйор Шульц! Я людина кабінетної вдачі, і якщо цікавився раніше соціальними питаннями, то лише в історичному, до деякої міри філософському аспекті. Я залюбки замкнувся б у цьому кабінеті й присвятив свій час виключно літературній праці. Але що вдієш! У наш бурхливий час, коли на терези історії поставлено так багато — саме існування цивілізації, обов’язок людини мислячої не лише споглядати, а й самому творити історію. Я гадаю, що прорахунок і ваш, і наш — це нехтування загальним в ім’я вузьконаціонального…

Ось уже півгодини Григорій Гончаренко слухає велеречиві теревені Рамоні, силкуючись не позіхнути, зберегти на обличчі вираз живого зацікавлення.

«Павич, що розпустив хвоста. Велика честолюбність при малих можливостях чогось досягти. Безумовно, за його спиною стоять сили більш значні і небезпечні — він лише маріонетка, яку смикають згори. На таких людей впливає апломб. Отже, триматися, як персона грата, але так, щоб не зачепити самолюбства. Любісінько з’їсть порцію лестощів, бо сам глибоко вірить у свої таланти».

— Пробачте, що я вас перерву, синьйор Рамоні, але ваші слова настільки мене вразили… Немов ви підслухали мої власні думки… Коли ти зайнятий сугубо практичними справами, мимохіть підпадаєш під їх владу, не помічаєш, як звужується горизонт. Безмежно радий, що випадок звів мене з вами, та ще тут, у Римі, де я почуваю себе таким самотнім.

Щоки Вітторіо ледь порожевіли.

— Я також радий зустріти однодумця. Бо і наді мною тяжать справи практичні. Лише ранок я віддаю роботі, так би мовити, для душі.

— Мені прикро, що я додав вам клопоту.

— О, пусте! В мене непогані зв’язки у Ватикані, і мій секретар швидко відшукає сліди, що ведуть до падре… Антоніо, здається?! Якщо патронеса вашої школи…

Гість застережливо підняв руку:

— Ні, ні, цим я вас не хочу обтяжувати. Розумієте… — Григорій витримав паузу, ніби вагаючись. — Так, я не буду від вас критися: втручання третьої особи було б для мене небажаним. По секрету вам признаюся: вона моя наречена, отже, це справа цілком інтимна.

— Ми, італійці, завжди з повагою ставимося до кохання. Але підняти келих за вашу прекрасну даму ви, сподіваюсь, дозволите?

— Який же закоханий відмовиться від цього?

— Тоді прошу! — Вітторіо підвівся і попрямував до дверей, пропускаючи гостя поперед себе.

У невеликій їдальні все було готово до вечері.

— Сідайте, синьйор ІІІульц, і прошу пробачити, під час конфіденціальних розмов я волію обходитися без обслуги. Це створює деякі незручності, зате певен — все сказане не піде далі стін цієї кімнати.

— Ви забули ще про одну перевагу: інтимність обстановки настроює на щиру розмову.

Розмова між господарем і гостем, справді, зав’язалась якщо не зовсім щира, то принаймні жвава. Хизуючись своєю красномовністю і обізнаністю, Вітторіо не помічав, як гість то реплікою, то вчасно кинутим зауваженням спрямував її в потрібне йому річище. Незабаром Григорій мав досить ясне уявлення про політичне життя країни і розстановку сил, що його обумовлюють. Перед очима Гончаренка поступово вимальовувалась багатопланова картина.

Капітуляція Італії і могутній розвиток руху Опору, очолений Комітетом національного визволення — перше широке єднання сил в боротьбі з гітлеризмом і власним фашизмом. До Комітету ввійшли три найвпливовіші в країні антифашистські партії: комуністи, соціалісти, християнські демократи, а також ліберали і партії «дії» та «праці». Заклик Тольятті до створення уряду національної єдності. Сформування такого уряду в квітні 1944 року. До його складу входять ті ж шість партій. Утворення слідом за цим Загальної італійської конфедерації праці, де також об’єднуються різні напрямки профспілкового руху: трудящі, очолювані комуністами, соціалістами і християнськими демократами.