Андрій Курков - Лагідний янгол смерті

Намет частково звисав із рюкзака, але я вже розрахував, що коли з'їм іще п'ять-шість банок консервів, він влізе до рюкзака цілком.

Загалом, мій рух уздовж Каспійського берега був нібито і стихійним, і запланованим водночас. Крім того, якась віра у випадок — звісно, в щасливий випадок, — віра, що межувала з упевненістю, теж підбадьорювала і уяву, і тіло. Адже знайдений одномісний намет теж належав до категорії щасливих випадків. Хтозна, що я ще знайду?

І так я простував, доки спека не зробилася нестерпною. Коли відчув легенями посушливу силу розпеченого сонцем повітря, припинив свій шлях і спустився на берег. Відшукав зручний камінь, застелив його наметом і влаштувався на ньому поважно, наче бувалий мандрівник.

Автоматично кинув погляд на годинник, але час він не показував. Завмерлі стрілки тільки нагадували про мою висадку на цей пустельний берег. Нагадували про недавнє минуле.

Спершу я охолодив у каспійській воді свій обід: банку каспійського оселедця. Опустив у воду і пластмасову каністру. Почекав із півгодини, потім, коли поїв, приліг на цьому ж таки камені, насолоджуючись вологою каспійською прохолодою. Задрімав у затінку, слухаючи неголосні сплески хвиль. Крізь дрімоту ловив шкірою обличчя подуви каспійського вітерцю і подумки намагався затримувати їх доторки, наче це були пальці жінки, лагідні, ніжні, легкі.

А час непомітно спливав, підштовхуючи сонце до вечора, до заходу. І ще в дрімоті я відчув вечір, що наближався, хоча до нього було ще далеко — просто морський вітерець став сміливіший, і поверхня Каспію блищала на не видному мені з грота сонці не так яскраво, як кілька годин тому.

Треба було знову вирушати в путь. Я вибрався на плато і попрямував далі.

Коли сонце вже червоніло, зависнувши над морем, попереду з'явилися обриси невисоких чи то гір, чи то пагорбів. Щось усередині мене стрепенулося. Незважаючи на втому, я наддав ходи, наче збирався цього ж вечора досягнути їх. Але ривок мій був радше душевного походження. Тіло його не підтримало. Дуже скімлили плечі, й у ногах через прискорений крок я відчув вагу. Тож зовсім скоро я зупинився, усвідомлюючи, що мій сьогоднішній перехід скінчився і настав час привалу.

З боку моря долинав шум — хвилі здіймалися вище, ніж зазвичай. Солонуватий прохолодний вітерець виносив їхній запах на плато. Мені здалося, що разом із шумом моря я чую шепіт піску, який невпинно сповзає. Поглянув уважно собі під ноги й начебто справді побачив якийсь рух, але від утоми й від недавньої яскравості сонця очі мої не змогли гостріше вдивитися у стан піску. Я присів навпочіпки. Подивився на свої ноги і з цієї невеличкої відстані побачив, як осипаються біля ніг малесенькі барханчики. Вітер тут, здається, був ні до чого, просто кожен мій крок примушував пісок рухатися, вчавлюватися, осипатися в мої сліди-ямки.

Але вітер посилювався, на морі збирався шторм. Не знаючи, чого більше боятися — самого шторму чи вітру, який цей шторм здіймає, я вирішив відійти подалі вглиб і вже там зупинитися на ніч. Подолав метрів вісімсот, знайшов у піску невеличку улоговину, наче не до кінця засипаний слід якогось гіганта. Побачив, що вітер пролітає над цим місцем, не торкаючись піску. Мені здалося, що вітер із кожним своїм поривом стає дедалі холоднішим, і тому я, коли влаштовувався на ночівлю, просто заліз усередину намету, наче в спальник. Усі речі теж затягнув під брезент і тільки голову вистромив, лежачи на спині. Глядів у небо, але зірок не бачив. Узагалі нічого не бачив. Там, де зовсім недавно синіло небо, тепер нічого не було.

Вітер шумів рівно, інколи раптом прискорюючись і перетворюючись на шиплячий свист. Я відчув тривогу. Вітер приносив звуки моря, ці звуки долітали уривками, але з кожним таким уривком у мені народжувався страх, і здавалося, що пісок під моїм наметом-спальником починає похитуватися, гойдатися. Тіло згадало шторм, який я пережив на плавучому рибзаводі. Я перевернувся на живіт і вліз глибше під брезент намету. Ліворуч від мене лежав рюкзак, праворуч — каністра з водою.

Я не знав, що брезент має здатність поглинати звуки. Щойно я заліз до намету — вітер майже вщух, а темнота і тепло заспокоїли тіло. Я закинув руку на рюкзак, що лежав поруч. Долоня пройшлася по його боку і знайшла рівне і м'яке місце. Лишилася там. Я і задрімав. Але дрімати довелося мені недовго — вже хвилин за двадцять вітер, що посилився, засвистів наді мною і кинув на брезент пригорщу піску. Я здригнувся. І знову відчув страх. Мені стало зрозуміло, як цей намет опинився під купою піску. Але залишалося невідомим — куди подівся його колишній власник. Може, кинув його до біса, коли втомився боротися з піском. Кинув і кудись пішов. Може, його помітили з моря рибалки і забрали?