Андрій Курков - Лагідний янгол смерті

Цього разу я йшов довго. Години чотири. І йшов би ще, якби раптом не побачив вицвілий на сонці шматок брезенту, який стирчав із піску. Проста цікавість примусила мене потягнути цей брезент на себе. Пісок не відпускав його, і це мене розохотило. Я скинув рюкзак і, розчистивши пісок над брезентом руками, знову потягнув. Брезент трошки піддався, проте заледве на десять-п’ятнадцять сантиметрів. Я знову розгрібав пісок руками, намагаючись вивільнити цупку тканину. Коли ще сантиметрів двадцять брезенту витягнулися з-під піску, я побачив, що переді мною намет. Не менше години я витратив на те, щоб повністю звільнити його з піщаного полону. Натомився неймовірно, і знову стало жарко — вже більше від фізичних зусиль, ніж від сонця, яке зависло на небі. Піт котився з мене частими краплинами, падав на пісок і миттю зникав, тільки якусь мить затемнював пісок живою вологою. Я присів біля цього намету, віддихався. Незважаючи на втому, я дуже зрадів знахідці — бо ж наче дім знайшов! Тепер можна і від дощу сховатися, і від сонця... Щоправда, якби зараз пішов дощ — не захотілося б мені від нього ховатися.

Мій трофей лишився на піску, а я сходив до моря, скупався. А коли повернувся, вирішив витрусити пісок із нутрощів намету й подумати про можливе використання його найближчої ночі, тим більше що тіло вимагало відпочинку.

Я трошки заплутався у мотузках, але все ж таки розв’язав їх і розпластав намет на піску. Тоді знайшов вхід і, взявши з протилежного кінця, труснув намет. Усередині щось зашурхотіло. Я потрусив іще й помітив, що пісок зсередини майже не сиплеться, тоді заліз рукою в намет, дещо побоюючись наштовхнутися на якого-небудь скорпіончика. Але мені пощастило.

Представників місцевої фауни в наметі не виявилося, натомість я витягнув звідти пожовклу газету. Наскільки ж сильно я здивувався, коли, взявши її до рук, прочитав назву: «Вечірній Київ». Тут я просто остовпів і пробув у такому стані кілька хвилин.

Номер «Вечірнього Києва» за 15 квітня 1974 року просто ошелешив мене. Коли я трошки оговтався, знову засунув руку в брезент намету, витягнув звідти коробку сірників і фотоапарат «Смена». Більше всередині нічого не було.

Господарем намету, швидше за все, був мандрівник-одинак. Якщо робити висновки з наявності газети, то виїхав він із Києва 15 квітня далекого 1974 року. Ось і все, що про нього відомо. А сам він, певно, розчинився в піску. І я машинально огледів напруженим оком пісок, побоюючись побачити сліди висушеної сонцем мумії.

Погляд повернувся до фотоапарата «Смена». Я розчохлив його, роздивився. Всередині начебто була плівка, майже повністю відзнята — у віконечку зроблених кадрів стояло «34». Отже, залишалося там іще два кадрики...

До втоми долучився невизначений страх. Пригадалися сліди навколо місця моєї ночівлі... Я призамислився.

«Може, прикордонники? — була перша думка. — Це ж уже не СРСР, а Казахстан!» — «А чого боятися? — виникла друга думка. — Ну, обійшли навколо тебе, але ж не зачепили, не збудили і документів не вимагали!» — «Вас послухати, то навпаки, радіти треба тому, що поруч існує якесь життя, котре виявляє до мене жвавий інтерес... — сказав я цим думкам. — А я вже натомився від інтересу до мене... Мені було би веселіше, якби ніхто взагалі не знав про моє існування...»

Незважаючи на втому, невиразний страх примусив мене зібрати речі, покласти фотоапарат у рюкзак і, взявши до рук каністру й намет, пройти з кілометр і тільки там уже влаштовуватися на ночівлю.

Цієї ночі я спав неміцно, але зручно, постеливши на пісок знайдений намет. Інколи раптом прокидався і дослухався. Але тиша заспокоювала, і я знову пірнав у неглибокий сон до наступного внутрішнього сигналу тривоги.

Наступного ранку я пройшов іще декілька кілометрів уздовж краю прибережного плато. Лінія берега втікала ліворуч. Одноманітне тремтіння обріїв, які мене оточували: і морського, і пустельного, розмитого теплим маревом, наче в тій точці земля переплавлялася в небо або навпаки, — викликало в мене роздратування. Я вже не шукав поглядом у морі кораблі й не вглядався жадібно в далечінь пустелі. Просто йшов уперед, не до кінця впевнений у правильності вибраного напрямку.

У каністрі лишалося не більше ніж два літри води, хоча мені здавалося, що витрачаю її я більш ніж економно, поминаючи вже те, що вмиваюся тільки в морі. Але ця приємна важкість, що побулькувала в каністрі, створювала впевненість у безпеці мого перебування в пустелі. А важкість у рюкзаку створювала впевненість у ситості, нехай і одноманітній.