Гюнтер Крупкат - Корабель приречених

— Вісімнадцять вузлів, капітане!

На губах Рострона заграла горда посмішка. Такої швидкості судно ще ніколи не досягало.

— Ми зробимо це не більше, як за дві години, — тихо промовив він.

— «Титанік» замовк! — сповістив радист.

— Не більше як за дві години! — сказав капітан і знову втупив очі в темряву.

Спінюючи воду, «Карпатія» йшла повним ходом…

О другій годині двадцять хвилин ніс «Титаніка» зник під водою. Вода клекочучи закрила капітанський місток, на якому лишився капітан Сміт.

Протягом п'яти хвилин корма корабля то виринала з океану, то знову зникала під водою. Велетень ще чинив опір. Усередині судна щось загуркотіло. Цей гуркіт, і зойки живих, і стогін конаючих, і звуки оркестру — все злилося в один моторошний заключний акорд.

Боксхолл видерся на дах каюти і вистрілив решту ракет. Білі зірки спалахнули над піднятою кормою і освітили страшну картину сліпучим сяйвом. Уламки судна пролітали в повітрі, розбивались об верхню палубу, з гуркотом розлітаючись на шматки, проносилися над охопленими страхом смерті людьми, що повисли на поручнях, на тросах, примостилися на виступах, не знаючи, що їм робити: чи триматися міцніше, чи відважитися плигнути у воду. Дах каюти, на якій стояв Боксхолл, була знесена якимсь уламком.

Коли спалахнула остання ракета, перед Лайтолдером випливло з пітьми жіноче обличчя. Обличчя, яке він всюди шукав з таким відчаєм! Тепер воно з'явилося перед ним, наче видіння. Це була Бетті. На мить погляди їх зустрілися. Потім темрява поглинула все.

— Міс Кашбарн! За борт! Ви мусите стрибнути за борт! — Лайтолдер рукою відшукав її.

— Облиште мене! Прошу вас, облиште!

— Стрибайте, Бетті! Ходімо! Дорога кожна хвилина!

— Я не хочу… не хочу жити… Ах, облиште ви мене!..

— Бетті, ми будемо жити… Ми обоє! Жити, чуєте! Жити! — Він схопив її за руки. Дівчина міцно трималася за поручні. Потім повільно розняла пальці. Тіло її затремтіло від німих ридань.

Лайтолдер підняв Бетті, міцно притис до себе і стрибнув.

Вахтовий на «Каліфорнії» глянув на годинник. Дві години двадцять хвилин. Він ще раз спрямував бінокль у той бік, де раніше спалахували ракети.

— Вони, нарешті, закінчили фейерверк.

— І вогні погасили.

— Очевидно, пішли спати.

П'ять хвилин трималася над водою величезна корма «Титаніка», потім… поволі опустилася в воду, немов рука мертвого капітана востаннє послала наказ у машинний відділ: малий вперед! Курс — морське дно! Всього два з половиною кілометри глибини. Там можна кинути якір. На вічні часи.

«Титанік» занурювався повільно, гордий в своїй величі, як і личило «Королю морів». Він ішов на дно в супроводі великого почту під салют вибухів, що гриміли всередині, під свист і шипіння повітря, під шум високо злітаючих фонтанів. Краї водяного кратера, покриті піною, піднялися вгору. За ними зник червоний вогонь на щоглі «Титаніка».

В тремтливому світлі факелів і ліхтарів ця картина здавалася фантастичною. Ті, що сиділи в шлюпках, на деякий час забули про своє лихо. Вони не чули криків, хрипіння, клекоту води, не бачили людських тіл поміж уламками криги й корабля. Але коли незбагненне сталося і на місці велетенського корабля утворився пінистий вир, в якому кружляли дерев'яні уламки, пухирі повітря і мертві тіла, тоді знову почалися ридання й жалібні зойки за чоловіками, батьками, матерями, дітьми, бо ніхто не знав, урятувалися вони чи разом з судном поринули в пучину моря.

Тільки найбільш завбачливі налягли на весла, щоб відвести шлюпку якомога далі від небезпечного виру. Та незабаром їх спіткало нове лихо.

Скрізь з води тяглися руки, чіплялись за борти переповнених шлюпок, мертвою хваткою впивалися в руль і весла. Ось одна з шлюпок накренилась і попливла догори кілем. Потопаючі з останніх сил намагалися стягти на неї свої закляклі, мокрі тіла. Знову і знову простягали вони руки, ковзали по слизькому дереву, аж поки не тонули або гинули від паралічу серця; потім покійники пливли геть на рятувальних поясах. На вільне місце пробивались інші, хапали за ноги людей, які видряпалися на кіль, а ті безжально відштовхували їх назад у воду.

Серед уламків криги тихо пливла ще одна шлюпка. Край борту ледве піднімався над водою. Тремтячи від холоду і нервового напруження, в ній тісно стояли п'ятдесят жінок: сидіти не було де. Вони тупо дивилися перед собою. Поміж ними стояли діти. Деякі матері умовляли дітей заспокоїтися. Але як безпорадно звучали ці умовляння серед плачу й ридань! «Любий мій! Любий мій чоловіче!» — закричала жінка. Ніхто не звернув уваги на цей вибух нелюдської скорботи.