Гюнтер Крупкат - Корабель приречених

Ріта схопила його руку і притисла до себе.

— Едварде, ми повинні бути обережні.

— Обережні?

Не відриваючи від нього погляду, вона провела рукою по своєму палаючому обличчю і опустила вуаль.

— Мені пора.

Лорд Хакслі провів її до екіпажа, потім сів у свою коляску і поїхав у клуб.

Едвард недовго затримався в клубі — внутрішній неспокій, що мучив лорда цілий день, погнав його додому.

— Пошта була, Джеме? — запитав він слугу, коли той брав у нього капелюх, тростину й пальто.

— Так, сер. Вона на письмовому столі.

— Нікого не приймати, — наказав лорд Хакслі.

Зайшовши в кабінет, Едвард щільно причинив за собою двері. Погляд його відразу впав на невелику купку листів. Едвард нервово схопив їх. При цьому обличчя його вкрилося зморшками, на ньому з'явився вираз безпорадності, очі гарячково блищали.

Переглядаючи листи, молодий лорд відкидав їх один за одним. Запрошення, рахунки, рекламні прейскуранти… Нарешті знайшов те, що так нетерпляче ждав: довгастий конверт із знайомим гербом. Полегшено зітхнувши, Едвард сів у крісло.

Батько відповів. Тепер усе буде гаразд. Кілька секунд він розглядав почерк на конверті, твердий і прямий, як старий Хакслі. Думкою полинув у минуле. Перед очима постало дитинство: батько серед улюблених квітів у парку старого родового замка Фолькінгшіра, хвора мати, очі якої завжди сповнені прохання й докору, він сам, маленький хлопчик, що бігає з собаками по затінених стежках парку.

Ёдвард надірвав конверт, розгорнув лист і почав швидко читати:

«Любий Едварде!

Я кілька разів уважно прочитав твого досить докладного листа. Він приголомшив мене, боляче вразив своєю гіркою правдою. Ти зробив надзвичайно великі борги, та, на жаль, не обов'язок сина примусив тебе розповісти про все батькові, а скрутне становище, в яке ти потрапив, неминучість близької катастрофи.

Коли б ти вчасно звернувся до мене за порадою і допомогою, я не докоряв би тобі. Я завжди ставився до тебе поблажливо, можливо, навіть занадто поблажливо.

Тепер, оскільки я вважаю себе до деякої міри теж винним у тому, що сталося, розраховуватимемося за все разом з тобою.

Я ніколи не приховував від тебе, що в молодості теж не був ідеалом. Але в мене принаймні було почуття міри. В тебе його немає. Ти мав можливість вести легке життя тільки завдяки чималим достаткам батька. Твоє становище, твої здібності відкрили перед тобою всі двері. В тебе було все необхідне, щоб підтримати честь роду Хакслі, як це годиться.

Але ти втратив міру в своїх безмежних бажаннях і, щоб задовольнити їх, робив борги за боргами, віддав себе в руки безсоромним лихварям. До Фолькінгшіра дійшла чутка про те, що ти здобув собі в Лондоні дуже сумнівну репутацію. Не раз мені розповідали про твої любовні пригоди та афери. Все це може погано скінчитися.

Але досить докорів! Зобов'язання, про які ти згадував у листі, я, звичайно, беру на себе. Зараз, у період кризи, це нелегко для мене, але я повинен захистити честь свого роду. Натомість я вимагаю від тебе почати нове життя. В Лондоні обставини, очевидно, не дозволять це зробити, тому тобі доведеться виїхати в Америку, де ти оглянеш і досконало ознайомишся з нашими американськими володіннями. Свою лондонську квартиру ти реалізуй, на протязі місяця продай все непотрібне і не зволікаючи вирушай в Америку. Містерові Кросбі я вже сповістив про твій приїзд. Він мій повірений і в усьому допомагатиме тобі. Для переїзду і скромного, але все ж відповідного твоєму становищу життя в Америці повинно вистачити коштів, які ти матимеш після продажу свого лондонського майна. Від мене деякий час грошей не чекай. Зараз мої можливості через твою легковажність дуже обмежені.

Думаю, ти звільниш мене від свого прощального візиту. Через рік-два сподіваюсь побачити тебе іншим, більш зрілим і розсудливим, ніж зараз.

Твій, всупереч усьому завжди доброзичливий

Батько ».

Едвард сидів, наче громом прибитий. У вухах дзвеніло, серце глухо стукало. Перед очима пішли темні кола. Голова юнака важко впала на груди.

Лорд Хакслі побачив себе на краю страшної безодні, на дно якої полетіли уламки його минулого життя. Та не це жахало Едварда. Щось, наче величезна кам'яна брила, загрозливо нависло над ним. І голос, від якого ставало моторошно, гримів у вухах: «Ти бачиш мене, Едварде Хакслі? Я розчавлю тебе, змету з лиця землі. Я даю тобі ще одну ніч. Ти думаєш, що зможеш утекти від мене? Помиляєшся! Я висітиму над тобою скрізь, де б ти не був. Тобі лишається одне — правда! Вона сильніша, ніж я. Але ти боягуз…»