Микола Панов - Боцман з «Тумана»

— Їсти не хочеться, товаришу командир, а от мені б перекурити перед вахтою. Сон відігнати остаточно.

— Як льотчик?

— Прокинувся тільки що, очі протирає і вже свій портсигар між пальцями крутить. Поздоровався, наче винний…

— Гаразд, ідіть покуріть. І Кульбіну скажіть, щоб у боцмана вахту в кубрику прийняв.

— Ми в одну мить.

Майже бігом Фролов зник за скелею.

Тепер, коли ранкова роса блищала на скелях і клапті синюватого туману нерішуче гойдалися у кам'яних складках і все яскравіше розгорявся горизонт, Медведєву нестерпно захотілося спати. Під повіками неначе був насипаний пісок, автомат здавався незвичайно важким.

Насилу дочекався Фролова, передав йому вахту, пішов до кубрика. Льотчик, рожевощокий, — видно, чудово виспався, — по-дружньому кивнув йому, докурюючи сигарету. Жінка сиділа на камені збоку. Вона здавалася тоншою, стрункішою у своєму наспіх зметаному матроському одязі. Її волосся було розпущене. Відкинула його назад, нерухомо дивилася вдалину…

Медведєв ледве добрався до койки. Здалося, заснув, почав падати у глибоку блаженну темряву, ще не встигши покласти голову на подушку…

Прокинувся від чиїхось настирливих дотиків. Над ним стояв Агєєв.

— Час вставати, старшина?

— Та вставати не час, ви тільки хвилин десять тому, як очі заплющили. Вийдімо, товаришу командир.

Із здивуванням Медведєв побачив: боцман тримає в руках сіруватобілий згорток. Вийшли назовні. Агєєв одвів Медведєва майже до самого гребеня. Розгорнув білий халат.

— Цей халат, товаришу командир, що наша гостя носила, був у розколину, що за обривом, одним кінцем засунутий. На вітрі, як прапор, майорів. Мені його наш містер показав. Я, перед тим як лягати, в обхід по камінню пішов. Боцманська звичка — палубу оглядати. Чи все в порядку. Раптом він мене доганяє, показує на скелю. А звідти немов чайка крилом махає. Глянув через борт — цей халат розвивається. Добре ще — недавно світати почало, може, нас запеленгувати не встигли.

— Хто ж це зробив? — У Медведєва перехопило дух.

— Думаю, не англієць. Навіщо б йому самому себе виказувати.

— А де ця жінка?

— Сидить біля кубрика хоч би тобі що. Медведєв глянув. Жінка задумливо сиділа на камені.

Льотчика не було видно. Але ось він вийшов з кубрика, неквапливо пішов за скелю, туди, де стояв на вахті Фролов.

— Марусю! — покликав боцман.

Жінка схопилася з каменя. Пішла до них метушливим, непевним кроком.

— Може, і його покликати, товаришу командир?

— Не поспішай, боцмане, спершу поговоримо з нею. Льотчик зник за скелею. Маруся підійшла і зупинилася, дивлячись боязко і запитливо.

Маруся мовчала, дивлячись на халат в руках боцмана. Він, здавалося, притягав її погляд, як магніт. Тільки мигцем подивилася в обличчя Агєєва, Медведєва і знову невідривно дивилася на біле лахміття.

— Де ви залишили вчора ваш халат? — тихо спитав Медведєв.

— Я не пам'ятаю точно, — уривчасто сказала Маруся. — Я віднесла його подалі, сховала між камінням. Не могла я більше дивитися на нього. Я зробила неправильно? — Вона підвела і зараз же опустила очі.

— Ваш халат був повішений за скелями як прапор! — голос Медведєва дзвенів, мов сталь. — Навіщо ви це зробили?

Тепер жінка дивилася йому в очі. Її риси були нерухомі. Тільки очі, широкі і ясні, жили на мертвотноблідому обличчі.

— Хто ви така? — говорив далі Медведєв. Лють охопила його. Безсонна ніч, приховане горе, страх за наслідки збільшували цю лють. — Хто ви така? Ви справді росіянка?

— Я росіянка, — пробелькотіла Маруся. Вона стиснула долоні, маленькі смагляві пальці з обламаними нігтями побіліли. — Я не розумію… Я його згорнула в жмуточок, у щільний жмуточок, засунула глибоко в тріщину… — Її губи затряслися, але очі залишалися сухими.

— Навіщо ви хотіли виказати нас німцям? — спитав Медведєв.

— Виказати вас німцям? — повторила вона, наче не вірячи власним вухам. — Виказати вас німцям? Це я можу виказати вас німцям? Це я? Я?

Їй стиснуло дихання. Вона мовчала, піднявши руку, дивлячись Медведєву в очі. Її змучене, страшенно худе обличчя, яке колись було молодим і красивим, усе тремтіло від горя і образи. В цьому обличчі не було більше боязкості, приниженості, як учора.

Вона не могла говорити: сльози полилися з її очей, покотилися по запалих, зморщених щоках…

Агєєв раптом повернувся, пішов, майже побіг до кубрика. Маруся закрила руками обличчя, впала на каміння.