Вадим Собко - Зоряні крила

Спокій глибокого, непоправного горя панував на серці Ганни. Юрій Крайнєв надто швидко зник з її життя. Він промайнув, немов блискучий метеор, своїм теплом обігрів її так, що навіть вона засвітилася, і зник так само блискавично, як і з'явився.

З дня загибелі Крайнєва вже минули тижні. Дні проходили, не залишаючи сліду. Зовні зовсім спокійна, Ганна, як завжди, уважно і зосереджено працювала в лабораторії. Тільки маленька табличка з прізвищем Юрія Крайнєва на дверях кабінету могла вивести її з рівноваги.

Зустрічаючи Валенса, вона опускала вії і проходила швидкими кроками. Валенс дивився на неї дуже уважно і, побачивши її, завжди стишував ходу. Він сам пережив смерть Юрія так гостро, ніби той був його власним сином. Він сам ніколи не думав, що так сильно любить Юрія.

Але зовні ніхто не міг би помітити горя Адама Валенса. Так само підтягнуто носив він свої широкі плечі, так само прозоро і спокійно світилися його сірі очі.

Валенс знав, що Ганна була коханою Крайнєва, і тому частина його теплих почуттів переносилася і на неї. Інколи йому навіть хотілося підійти до Ганни, просто, по-хорошому поговорити про Крайнєва, про її кохання, про своє власне горе.

Мовчазне горе найгірше. А горе Ганни саме і було мовчазним і суворим. І Валеису дуже хотілося поговорити з цією стриманою спокійною жінкою — може, тоді і власне горе стане легшим. Але кожного разу він думав про безтактність такої розмови і відкладав усю справу до наступного разу.

Після роботи і обіду Ганна часто залишалася в інститутській кімнаті спочинку. В ті години рояль цілком заміняв їй друзів. Вона могла годинами сидіти біля нього, ліниво торкаючись клавішів, ніби перебираючи свої повільні думки.

Її часто бачили там, і ніхто не порушував її самотності. Коли туди заходив Валенс, вона несподівано обривала тиху музику і переходила на бравурні марші. Але Валенс виходив, не говорячи жодного слова, і знову лилася тиха музика глибокого горя.

Інженер Матяш, друг Юрія Крайнєва, тепер майже щодня після роботи приходив і сідав на балконі кімнати відпочинку. Звідтіля, сам невидимий, він дивився на обличчя Ганни, і невимовно тепле почуття огортало його серце. Він міг розуміти великий людський сум, він чув дивну музику, і йому хотілося допомогти дівчині.

Якось він вийшов з балкона, підійшов до Ганни вони були вже давно знайомі — і розказав, як часто слухав її музику. У Ганни відразу ж з'явилося почуття ніяковості — ніби хтось підслухав її затаєні, глибоко заховані думки.

І в той же час від цього великого, незграбного хлопця віяло хорошим людським теплом. Воно зогрівало Ганну, ніби розтоплювало горе її, і це було приємно.

В перший день, коли газети принесли звістку про загибель літака і смерть Крайнєва, Валя була як несамовита. Вона сиділа в гаражі на маленькому ослоні, в самому куточку, і дивилася в одну точку. Сльози котилися з її очей. Вона не витирала їх і не соромилася цих сліз несподіваного горя. Тоді ніхто не звертав на неї уваги. Для всього колективу горе було надто великим, щоб хтось міг помітити сльози білявого шофера.

І з того дня Валя, як равлик, заховалася в себе. Вона працювала точно і так само впевнено, але усмішка не приходила на її губи. Усмішки, гримаси, жести Юрія Крайнєва ніби стояли перед її очима. Дівчина не могла погодитися з тим, що Крайнєв помер. Це не вкладалося в її розуміння.

«Коли-небудь ви будете в мене пілотом на отакому літаку» — ця остання фраза Юрія ще й досі дзвеніла у вухах.

І кожного разу при згадці про Крайнєва у Валі тоскно завмирало серце. Вона ревнувала його до Ганни люто, по-дитячому.

Тікати, тікати швидше від цього інституту, від одкритої чорної машини, де кожен гвинтик нагадує Юрія Крайнєва.

Одного разу вона прийшла до інституту, мнучи в руках маленького папірця. Вона знайшла заступника директора інституту і подала йому заяву про звільнення. Той категорично відмовив: Валя була найкращим шофером в гаражі інституту.

Тоді Валя пішла в прийомну Валенса і терпляче стала чекати своєї черги на прийом. Вона дочекалася і, хвилюючись, як маленька дівчинка, зайшла в кабінет директора.

Валенс сидів за столом, спиною до вікна. Крізь скло падала ціла злива сонячних променів. Постать Валенса здавалася силуетом.

Валя підійшла до столу і простягла свою заяву.

— Сідайте, — привітно сказав Валенс, насилу розбираючи резолюцію свого заступника. Нарешті розібрав неясний почерк і підвів на Валю прозорі очі.