Вадим Собко - Зоряні крила

І надвечір того ж дня на великому аеродромі, біля його східної стіни, відбулася урочиста церемонія. Саме в цьому місці багато років тому поховав Юрій Крайнев пілота Волоха. Зараз уже і сліду не залишилося віл знаку, залишеного на асфальті, але сам асфальт у цьому місці трохи потріскався і увігнувся.

Танки вишикувалися перед непомітною могилою. Танкісти стояли біля своїх машин. На місці, де було поховано Волоха, встановлено маленький червоний обеліск з п'ятикутною зіркою зверху. Багато таких маленьких пам'ятників залишилося в Європі там, де билася Червона Армія.

Крайнєв підійшов до обеліска з непокритою головою. Танкісти скинули шоломи. Зимове холодне сонце вже торкалося обрію, і засніжені дерева в лісах навколо аеродрому і самі сірі бетонні стіни були залиті ніжно-рожевим світлом.

— Я клявся колись, друже, — глухо сказав Крайнєв, — що повернуся, щоб поставити тобі пам'ятник. Я додержав своєї клятви.

Голос його раптом перервався від хвилювання. Сонячне світло потемнішало і з рожевого стало кривавим.

Король дав сигнал. Глухо вдарили танкові гармати, струшуючи повітря.

Рожевий сніг посипався з дерев.

Хвилину на аеродромі стояла тиша. Потім танкісти наділи шоломи і рушили до своїх машин.

Завдання, поставлене перед Королем, було виконане. Полк ішов далі на захід. Юрій Крайнєв і його друзі мали повертатися в Київ.

— Приходьте швидше з перемогою, — побажали Королеві і Орленкові друзі.

Загули танкові мотори. В надвечір'ї зникли важкі танки.

Потім прилетів Росовський. Він уже встиг раніше побачити Марину, і на його обличчі весь час лежав щасливо-тривожний вираз.

Крайнєву він привіз наказ негайно повертатися до Києва.

— От і добре. Тут і робити нічого. Мені до своїх літаків, додому вже захотілося, — сказав Крайнєв, і всі відчули таке ж бажання.

— Я дуже чекаю вас у Києві, — сказала Марина Росовському на прощання.

Він нічого не зміг відповісти від хвилювання, тільки провів очима машину, в якій поїхали до штабу армії Крайнєв і його друзі, а сівши в свій літак і злетівши, довго дивувався, чого це літак ніби хитається в його руках.

Перемога прийшла разом з весною, радісна, сонячна, буряна. Другого травня був взятий Берлін. Дев'ятого травня тиша запанувала над всією Німеччиною. День цей став Днем Перемоги для всього прогресивного людства.

Але коли для багатьох тисяч і навіть мільйонів людей ця перемога визначала повернення додому, демобілізацію, зустріч з рідними, то в інституті зовні начебто нічого і не змінилося. Все так само напружено працювали інженери і хіміки, так само щодня злітали в небо експериментальні реактивні літаки.

І, як це не дивно, для колективу інституту День Перемоги приніс ніби нову відповідальність. Реактивні літаки так і не застосовувалися в цій війні. Проте відомо було цілком точно, що в усіх країнах під час усієї війни відбувалася напружена дослідницька робота. Результати її залишалися невідомими. Значить, для того щоб не залишитися позаду, доводилося працювати, може, навіть напруженіше, ніж під час війни.

Саме такі висновки зробив для себе Юрій Крайнєв зразу ж після Дня Перемоги. Робота тривала, не припиняючись ні на мить.

На великому аеродромі, що лежав далеко за Києвом, з'являлися все нові і нові моделі реактивних літаків. Підполковник Полоз і Валя вже не встигали їх оглядати і випробовувати. Полоз тоді згадав про своїх давніх друзів, і брати Котики з'явилися в інституті стратосфери.

Вони спочатку недовірливо поставилися до цих літаків без моторів, але дуже скоро переконалися в їх перевазі і захопилися ними до краю.

Тепер для Крайнєва були вже вирішені майже всі проблеми реактивного літака. Залишалася тільки дуже висока посадочна швидкість, і саме її весь час намагався подолати Крайнєв, добре знаючи, що розв'язання цієї проблеми вимагатиме років роботи.

А коли минуло ще кілька часу, Крайнєв і Валенс доповіли в Москві про те, що тепер уже можна випускати в повітря бойові реактивні літаки, виготовлені не експериментально, а серійно, на заводі. Це вже була справжня бойова машина величезної швидкості і вогневої могутності.

З Москви прийшла відповідь, що на наступному авіаційному святі в Тушино можна і не тільки можна, а навіть треба показати роботи інституту.

Це повідомлення примусило хвилюватися не тільки Крайнєва. В першу чергу страшенно стурбувався підполковник Полоз. Це ж йому саме тепер доводилося показати літаки в повному блиску.