Вадим Собко - Зоряні крила

Її розповідь про зустріч з Соколовою викликала загальні оплески. А потім, коли перша цікавість уляглася, Крайнєв узявся до матеріалів, привезених Мариною.

Він довго розглядав моделі і креслення, а тоді сказав:

— Це застарілі матеріали. Це моделі не літака, а літаючого снаряда, тобто просто ракети далекої дії. Таку штуку ми могли сконструювати дуже давно, тільки нам вона ні до чого. Німцям проти пас вона теж не потрібна — на фронті, в полі її не застосуєш. Значить, для неї треба шукати іншої адреси…

— Ви гадаєте, що така ракета може долетіти до Лондона?

— Ага… Саме так я і думаю… Цікаво, чи встигнуть німці розпочати серійне виробництво цих снарядів?

— А хто такий Людвіг фон-Дорн? — несподівано спитала Марина, і Крайнєв навіть здригнувся, почувши це ім'я.

— Ви бачили його?

— Не його, а тільки це ім'я. Воно написане на дверях вашого кабінету.

Крайнєв помовчав, збираючись з думками.

— Це мій знайомий, — нарешті сказав він, — і я сподіваюсь, що його не розстріляють раніше, ніж я його побачу.

Марина помітила, як щільно зійшлися губи Крайнєва, і зрозуміла всю силу його ненависті.

Вони знову схилилися над привезеними кресленнями, і за кілька годин роботи Крайнєв сказав:

— Нічого нового тут немає. Якщо навіть припустити, що вони дещо посунулися вперед, то й тоді ми набагато випередили їх.

Після цих слів він покинув креслення і більше вже ніколи про них не згадував.

Того ж вечора до кабінету Крайнєва зайшла трохи збентежена Ганна. Юрій умів дуже точно визначати найменші зміни настрою дружини, але тут став перед загадкою: що за настрій у Ганни — відразу збагнути було неможливо.

— Що з тобою? — навіть спитав Крайнєв.

Ганна, не кажучи ні слова, поставила перед ним на стіл невеличку колбочку, на дні якої переливалося кілька краплин густої, світлої, схожої на олію рідини.

— Що це таке?

— Знаєш, — сказала Ганна, — воно якось трохи незручно хвалитись, але тепер доведеться ставити широкий експеримент. Мені здається, що я вже чогось домоглася в своїй роботі… Ти колись говорив про таку вибухівку, яка була б слухняна, мов учений собака, а сильна, ніби розлючений слон. Це, звісно, образне перебільшення, але щось подібне мені пощастило знайти. Більше того, я певна, що тепер уже можна думати про двигуни для міжпланетних польотів…

Вона взяла в руки колбочку, подивилася на неї проти світла. Масна прозора рідина повільно пливла по склу.

— Вона може вибухнути? — спитав Юрій.

— Тільки за моїм наказом, — усміхнулася Ганна. — Треба починати роботу! Ти навіть не можеш собі уявити, яка це сила…

Юрій нічого не сказав, але серце його залила така висока хвиля радості і кохання до дружини, що він просто обійняв її і міцно поцілував у прохолодні губи.

У небі над аеродромом пливло морозне, затінене холодним туманом сонце. Зима на Заураллі була в повному розпалі, але тепер на неї вже ніхто не зважав — усі знали, що незабаром після випробувань першого ре активного літака і в усякому разі не пізніше весни інститут стратосфери повертається до Києва.

Валя ходила навколо нової машини, розглядала її так, ніби вперше бачила. Невеличкий, з трохи опущеними донизу і скошеними назад крилами, реактивний винищувач був і справді дуже гарний. У ньому втілився досвід Юрія Крайнєва і всього колективу інституту. Це мала бути досконала бойова машина, надійна і безвідказна, як гвинтівка.

Крайнєв теж стояв недалеко від літака, спостерігаючи, як його товариші востаннє перевіряють усе в машині, як Валя, одягнена у спеціальний комбінезон, сідає в кабіну і закривається в ній, як вивозять літак на старт…

Хвиля спогадів несподівано налетіла на нього, і були ці спогади приємні й теплі.

… Ось він виходить з дверей свого будинку на вулиці Леніна, а в машині сидить новий шофер. Це ж він колись пообіцяв, що Валя літатиме…

… Важка машина з гвинтом і ракетами злітає з аеродрому. ЮК-9 здається зараз таким незграбним… Але так воно і мусить бути: не побудували б вони того незграбного літака, і цей не з'явився б на аеродромі…

…Ганна Ланко з квітами з руках стоїть, на пероні київського вокзалу. Це він, Юрій, їде на конгрес у Париж… Худорляве обличчя Людвіга фон-Дорна глянуло на нього ніби з туману…

… Широкий бетонований аеродром… З нього він мусить злетіти на літаку без гвинта. На самих тільки ракетах… Це незвично і страшно… А от зараз перед ним стоїть машина, і ніхто навіть не подумає, що їй може бути потрібний гвинт…