Генадій Савичев - Дисертація лейтенанта Шпильового

Я чекав.

Минуло чимало часу, поки, нарешті, у двері постукали.

— Зайдіть! — гукнув я, згоряючи від нетерпіння швидше побачити цього першого свого відвідувача.

Зайшла… Галинка. Кого завгодно, але її того дня я не чекав. Галинка загоріла і стала ще привабливіша. Вона зупинилась біля дверей і мовчки подивилася на мене. Я теж мовчав, хоч мені хотілося сказати їй, що я того разу вчинив негарно, залишивши її саму на березі, що часто після цього ходив до неї додому, що чекав весь цей час і що люблю і люблю ще палкіше.

Та мовчки ми розповіли одне одному більше, ніж за всі роки нашої дружби.

— Так і стоятимемо? — порушила тишу Галинка. — Сідай отам, а я тут.

— Спасибі, — відповів я, і ми раптом розсміялись. Потім, перебиваючи одне одного, почали розповідати, що з нами трапилося за Цей час. І кожна дрібниця здавалася нам значною і дуже важливою.

Галинка подала мені газету і промовила:

— Ось читай, класик.

— А я читав.

— Хвастаєшся?

— Хвастаюсь, — відповів я скромно, і ми знову почали сміятися. Мабуть, ми б реготали ще годнн зо дві, якби у двері не постукали.

Зайшов високий чоловік у формі залізничної охорони.

— Ви цікавитесь Матвієм Петрищевим?

— Так, я.

— Моє прізвище Гречаний. З Матвієм служив в одному взводі. — Він порився в кишенях, дістав товстий потертий гаманець і вийняв з нього фотографію. Два молоді матроси стояли біля клумби з квітами.

— Це я, — сказав Гречаний, — а це Матвій. Хороший був товариш. Ми з ним спали на сусідніх койках. Пригадую, занедужав я трохи, так він за мене на посту дві зміни відстояв. Охайний був. Його помкомвзводу завжди ставив за приклад: військова виправка у Петрищева, казав він, на п’ять з плюсом. Думали командиром відділення його зробити, та не встигли через евакуацію.

Я подивився на фотографію і попросив Гречаного залишити її на деякий час.

Гречаний завагався, а потім вирішив:

— Ну, якщо не назавжди…

— Довго не затримаю, — запевнив я його, — знімемо копію для музею і повернемо.

Гречаний пожвавішав:

— А в музеї Матвія обов’язково треба показати. Тільки подумайте, яку пілюлю фашистам підніс!

— Ви нічого не чули про Матвія уже після вибуху? Що там з ним трапилось?

— Ні, нічого… — зітхнув Гречаний. — Я, правда, розпитував пізніше тутешніх мешканців, але ніхто нічого не знав. Після війни я їздив до його матері і розповів, що знав.

— Так це ви, значить, були в Слобідському?

— Так, я. Важке випало завдання. Вона, правда, на той час уже знала, що Матвія нема, та хіба материнське серце може заспокоїтися?

Гречаний розповів мені багато нового. В основному це стосувалося служби Матвія в частинах охорони. Треба сказати, він ні словом не обмовився про те, що вони охороняли. І ще раз я переконався: Матвій був чудовою людиною.

Ми попрощались. Гречаний дуже просив мене прийти до нього в гості.

— Сад у мене гарний. Вишнями пригощу, полуницями. Приходьте з жінкою.

Галинка почервоніла.

— Обов’язково прийдемо, — пообіцяв я.

Коли Гречаний вийшов, я підійшов до вікна і подивився через вулицю. Мотоцикл не заводився, як ми домовилися на випадок чогось особливого. Хлопець у шкіряній куртці копирсався в моторі.

Наступного відвідувача чекати довелося довго. Години через дві до кімнати зайшла Єлизавета Саржевська.

— Боже мій! — зітхнула вона. — Матвій мав стати моїм чоловіком. Ми дуже любили одне одного.

— Ви пробували його розшукувати? — запитав я.

— Аякже. Коли у місті були вже німці, якось прибігла сусідка і каже: «Там одного нашого військового повели.

Схожий на твого Матвія». Я кинулась до комендатури. Плакала, благала. Хоч одним оком, думала, побачу. Але так і не побачила… А потім мені сказали, що Матвій — зрадник…

— І ви повірили?

Ліза опустила очі.

Я не розпитував, хто переконав її в цьому. Розмова Саржевського і Танюшина ще була свіжа в моїй пам’яті.

Ліза благально подивилася на мене.

— Скажіть, Матвій живий?

Що я міг відповісти їй?

— Зараз збираю дані. Уточнюю. Що ви можете сказати про Матвія як про людину?

Ліза журливо посміхнулась:

— Що я можу сказати? Я ж любила його. Дуже любила.

Я почув історію кохання Матвія. Вона була світла, схожа на тисячі інших і в той же час зовсім неповторна. Ліза показала мені любовно згорнуту останню записку:

«Мила Лізо! Сьогодні я не можу прийти. Тепер навіть не знаю, коли прийду. Ти, мабуть, догадуєшся, в чому справа. Зараз важкий час, і головне — наш обов’язок перед Батьківщиною. Де б я не був, Лізо, я не забуду тебе. Ми ще зустрінемося. Цілую тебе дуже міцно. Матвій».