Генадій Савичев - Дисертація лейтенанта Шпильового

— А що я такого зробив?

— Ви назвались іншим прізвищем і повинні сказати нам, з якою метою ви це зробили.

— Коли я назвався?

— Маріє Андріївно, — звернувся Танюшии до директора музею, — що ви можете сказати з цього приводу?

Саржевський стрепенувся:

— Я сам розповім.

— Тільки чесно. Все, як було.

Обличчя у Саржевського стало смутним, викликало співчуття.

— Так, я знав Петрищева… Коли він служив тут, у Волногорську. Він і я залицялися до однієї дівчини…

— Єлизавети Мовчан? — запитав Танюшин.

— Так В цілому, якщо говорити чесно, Ліза більше кохала Петрищева. А потім прийшли німці, тобто фашисти. Петрищев кудись зник. А я сказав Лізі, що він зрадник. Вона спочатку не вірила, а потім повірила і вийшла за мене заміж…

— Значить, ви звели наклеп на Петрищева, обмовивши його в очах Єлизавети?

— Виходить, так, — промовив скрушно Саржевський.

— Ну, а чого ви приходили до музею?

— Зовсім випадково я дізнався, що Петрищев не зрадник, а герой. І тоді я злякався, що про це довідається Ліза. Вона могла б мене покинути… І от я пішов до музею. Там були досить убогі дані, і… я насмілився. Я сказав, що… Петрищева не було.

— Наївно, — промовив Танюшин.

— Я нічого іншого не міг придумати! Одна думка свердлила мій мозок: щоб історія з Петрищевим не набрала широкого розголосу і щоб Ліза не почула про нього.

— Але ж ви тільки загальмували розшуки матеріалів. Рано чи пізно подвиг Петрищева став би відомий усім.

Саржевський підвів голову:

— Я збирався виїхати звідси.

Танюшин після деяких роздумів підсумував:

— Все, що ви кажете, схоже на правду. Але у мене таке відчуття, що ви щось приховуєте.

Саржевський схопився на ноги і приклав руки до грудей:

— Істинну правду, тільки правду!

По його обличчю текли сльози. Мені навіть стало його шкода. Чого полковник не вірить йому? І тільки значно пізніше я дізнався, що Саржевський найголовнішого тоді так і не сказав.

Коли всі вийшли з кабінету, я звернувся до Танюшина:

— Ось тепер зрозуміло, хто зривав фотографії і викрав портфель з документами.

Танюшии усміхнувся:

— В усякому разі, це зробив не Саржевський.

Відповідь мені здалася дивною.

— А кому ж іще вони потрібні?

— Комусь потрібні, — промовив полковник. — А Саржевський справді через ревнощі і боязнь, що Ліза його покине, наговорив вам тоді нісенітниць. Та він іще щось приховує…

Прийшов Костін. Вони з Танюшиним тихо поговорили, і я кілька разів чув прізвище Саржевського.

— До речі, товаришу Шпильовий, — звернувся до мене Танюшин, — здається, ви мали намір написати замітку до газети про подвиг Петрищева?

— Я не збирався, але якщо треба…

— Справа не в цьому. На замітку обов’язково відгукнуться, і ви матимете додатковий матеріал.

— Ну що ж, спробуємо.

— Спробуйте, і сьогодні ж. Тільки у мене до вас прохання. Коли замітку опублікують, посидьте вдома і з усіма, хто до вас буде приходити, поговоріть найдокладніше. Зрозуміло, що нас цікавлять нові й нові дані про Петрищева.

Дома я взяв папір і заходився писати статтю про свої пошуки, удачі і невдачі.

Цей день запам’ятався мені надовго. Вранці принесли газети. В нашій міській газеті «Волногорський прапор» була моя стаття.

Вперше я побачив своє прізвище надрукованим. Навіть не вірилося, що це моя стаття. Замітка називалася «Слідами подвигу». Заголовок був набраний великим шрифтом і впадав у око.

Подзвонив Скосирєв.

— Поздоровляю, — сказав він. — Сподіваюся, що скоро ви виступите перед особовим складом і розповісте про Петрищева.

— Постараюсь, — відповів я, а сам подумав, що я ще мало знаю про героя. Що з ним трапилось після вибуху? І потім, хто ця людина, що назвалася тут Петрищевим? Що як це справді Матвій? Між іншим, минулого разу я питав Танюшина про це. Він глянув на мене сірими очима, які, здавалось, бачили мене наскрізь, і в свою чергу поцікавився:

— А ви вірите в те, що Петрищев міг стати зрадником?

Я б цьому не повірив. Знаючи його дитинство, юність, неможливо було повірити.

— Ні, я не вірю, — відповів я Танюшину.

— Я теж, — погодився полковник.

Опівдні подзвонили з редакції:

— До нас зверталося кілька товаришів. Запитували, де можна з вами зустрітися.

— Направляйте всіх на мою квартиру.

Я поклав трубку і підійшов до вікна. У клубі, що був недалеко від нас, самодіяльний духовий оркестр розучував марш. По вулиці блукали голуби. Мотоцикліст-невдаха в шкіряній куртці порпався у двигуні, брязкаючи ключами. Це була наша людина.