Генадій Савичев - Дисертація лейтенанта Шпильового

Ми розсталися з Іващенком досить сердечно. На зворотному шляху я спитав Танюшина:

— А ви як думаєте, живий Петрищев?

Полковник знизав плечима.

Другого дня вранці у двері моєї кімнати постукала сусідка:

— Вадиме Андрійовичу, до вас гості.

— Хто? — спитав я, зіскакуючи з ліжка.

— Жінка, — проспівала сусідка.

І я почув, як вона почовгала на кухню.

«Галинка!» — подумав я, швидко одягаючись і поспішаючи застелити ліжко. А втім, Галинку сусідка знала і, мабуть, назвала б.

Моєю ранньою і несподіваною гостею була Нюра Пасивіна. — Не чекали? — зніяковіла вона.

— Не чекав.

— Може, я невчасно. Так ви уже пробачте. Оце приїхала на міський базар і вирішила до вас зайти.

— Є щось нове?

— Аякже! — не без гордості відповіла Нюра. — Яз усіма односельчанами переговорила. І в інші міста писала. Хіба вам Марія Андріївна нічого не казала?

— Казала.

Нюра сіла до столу і дістала пакет.

— Ось нові фотографії.

Я розгорнув пакет. Фотографій було з десяток. Деякі з них я вже бачив. На одній Матвій був у військовій формі. Він дуже відповідав тому описові, який дав Іващенко: білявий, з ясними довірливими очима. Я прочитав иа звороті: «На вічну пам’ять Лізі од Матвія».

— Хто ця Ліза?

— Кохана Матвієва. Вони у Волногорську зустрічалися. Кажуть, велика у них любов була.

Повідомлення про Лізу було для мене дуже важливе. Адже відкривалася нова сторінка життя Петрищева — його дружба з дівчиною.

— Ви бачили Лізу?

— Ні. Але чула, що під час ркупації її в Німеччину вивезли. А от хто вона, чим займалася — не знаю.

Я відклав фотографію Матвія у військовій формі і сказав Нюрі:

— Цю обов’язково я здам до музею.

Нюра кивнула головою і раптом заявила:

— А ви знаєте, я того чорнявого бачила.

— Якого це? — не зразу зрозумів я.

— Ну, того, що портфель узяв.

І все це вона казала мені буденним голосом.

— Де ви його бачили? Коли? — скрикнув я.

Нюра подивилась на мене і здивувалась:

— Невже він ще потрібен вам? Документи ж у вас майже всі.

— Де ви його бачили?

— Тут недалечко. Він саме заходив до двору.

«Сто чортів, — подумав я, — здається, можна добре допомогти Танюшину!»

— Знаєте що, — запропонував я Нюрі, — ходімо до цього будинку.

Нюра погодилась.

Вулиця, де Пасивіна зустріла чорнявого, проходила майже поруч з моїм будинком. Проминувши два квартали, ми повернули під гору і опинилися на затишній вулиці, мабуть у тупику, бо проїжджа частина заросла травою.

— Отут, — сказала Нюра, показавши на зелену хвіртку.

Я постукав. Чекати довелося довгенько. В глибині подвір'я валували собаки. Дзенькнула клямка, і на порозі з’явилась огрядна жінка. Побачивши нас, вона, здавалось, не здивувалася.

— Вас із готелю прислали?

— Власне кажучи, ні, — відповів я.

— Тоді мушу сказати, що за ліжко я беру карбованець на добу. Будете вдвох жити чи окремо?

Вона уважно оглянула мене і Нюру.

— Ми… не жити. Я хотів спитати, чи не поселявся у вас кореспондент, чорнявий такий, невисокий.

Жінка знизала плечима:

— А дідько їх знає, хто вони такі. А тільки чорнявого нема. Є один постоялець, та він не чорний, а рудий.

«Хитрує тітка», — подумав я, а сам спитав:

— Давно живе?

— Третій день. Він ще й не прописався. Каже, буду постійну квартиру шукати. А я постійних не держу. У мене ліжка здаються.

— Ну, що ж, вибачте, — сказав я і на всякий випадок спитав: — А прізвища постояльця ви не знаєте?

Жінка на мить задумалась і відповіла:

— Петрищев Матвій Григорович.

— Петрищев? Матвій?!

Нюра стояла приголомшена. Господиня раптом у чомусь запідозрила нас:

— А вам яке до всього діло?.. Прізвище потрібне… Не хочете зупинятися в мене, то йдіть, куди йдете.

Я тупцював на місці, не знаючи, що робити. Першою опам'яталася Нюра. Вона схопила мене за руку і повела од хвіртки.

— Треба товаришу Танюшину розповісти, — прошепотіла Нюра. Вона вже бувала в нього, розповідала про кореспондента.

Так, це було розумне і єдине рішення в цій ситуації. Чому це Матвій так несподівано опинився у Волногорську? Чому він не побував у Слобідському? Адже там він народився і жив. Усе це було дивно.

Я швидко простував вулицею, і Нюра ледве встигала за мною. Ми завернули за ріг. Нас покликав молодий чоловік у картатій червоній сорочці з закачаними рукавами:

— Товариші!

Ми зупинились. Він підійшов до нас і сказав:

— Прошу документи.

— А ви хто такий?