Джек Лондон: Джеррі-Островик

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Художнє оформлення серії Світлани Железняк

Переклад з англійської Юрія Лісняка

Обкладинка Оксани Ільїних

Ілюстрації Вікторії Дунаєвої

Це просто нещастя для багатьох письменників, що в уявленні пересічної людини вимисел і неправда — те саме. Кілька років тому я видав роман про Південні моря. Його дія відбувалась на Соломонових островах. Рецензенти та літературні оглядачі хвалили автора за багату фантазію. Але реальності в книжці, казали вони, нема й крихти. Звичайно, хто ж не знає, що кучерявих людожерів давно вже не існує на світі і тим паче вони не бігають голяка й не відрубують голів один одному, а при нагоді й білій людині.

Так ось послухайте. Я пишу ці рядки в Гонолулу, на Гаваях. Учора на березі Вайкікі до мене заговорив незнайомий чоловік. У розмові він згадав одного нашого спільного приятеля, капітана Келлара. Коли я був на Соломонових островах і попав у аварію на вербівному судні «Мінота», мене врятував цей самий Келлар, шкіпер іншої вербівної шхуни, «Ежені». І ось незнайомець розповів мені, що тубільці зняли голову капітанові Келлару. Він знав те напевне, бо сам був адвокатом Келларової матері в справі синового майна.

Слухайте далі. Днями я одержав листа від містера К. М. Вудфорда, урядового комісара британських Соломонових островів [1] Вудфорд, К. М. — тогочасний англійський природознавець. Британські Соломонові острови . — До першої світової війни частина Соломонових островів належала Англії, а частина — Німеччині. . Він був у тривалій відпустці в Англії, віддавав сина до Оксфордського університету, і нещодавно повернувся на свою посаду. Майже в кожній публічній бібліотеці ви знайдете книжку від назвою: «Природознавець серед мисливців за головами». Той природознавець і автор книжки — сам містер Вудфорд.

Але вернімось до його листа. Поміж усім іншим він там згадує, що оце тільки скінчив одне особливе діло, яке мусив відкласти через ту подорож до Англії. Вони вирядились на сусідній острів — покарати дикунів, а як пощастить, то й відібрати в них голови кількох наших спільних знайомих: одного білого купця, його білої дружини й дітей та білого клерка. Експедиція минула успішно, і містер Вудфорд закінчує свою розповідь про неї таким спостереженням: «Що мене вразило найдужче, так це те, що на їхніх обличчях не знати було жаху чи муки — вони мали вираз скорше лагідний і супокійний». Це, завважте, про людей одної з ним раси, яких він добре знав і які не раз обідали в нього за столом.

І ще чимало людей, з якими я, бувало, ділив хліб-сіль у ті відчайдушні, молодецькі дні на Соломонових островах, загинули так само. Та що там казати! Одного разу ми з дружиною плавали на вербівному кечі «Мінота» до Малейти. На дверях нашої малесенької каютки ще свіжі зарубки від топірця промовляли про подію, що сталася всього кілька місяців передніше. Тоді відрубано голову капітанові Макензі, тодішньому шкіперові «Міноти». І як ми входили до лагуни в Ланга-Ланзі, звідти саме відпливав англійський крейсер «Кембріен», обстрілявши з гармат дикунське селище.

Мабуть, не варто далі обтяжувати цей вступ до моєї повісті такими подробицями, хоча можу запевнити, що я знаю їх доволі. Сподіваюся, мені пощастило переконати вас, що пригоди мого героя-собаки в цьому романі — це справжні пригоди в справжнісінькому людожерському світі. Знаєте що? Коли ми з дружиною вибрались у те плавання на «Міноті», то застали на судні прегарне щенятко, ірландського тер'єра, привченого ганяти чорношкірих. Воно мало гладеньку шерсть, як у Джеррі, й кликали його Пеггі. Якби не та Пеггі, не було б і цієї книжки. Належала вона шкіперові «Міноти», чудовій людині. Ми так уподобали щеня, що моя дружина, коли «Мінота» розбилась, свідомо, безсоромно вкрала його в шкіпера. І я визнаю, що свідомо й безсоромно допомагав своїй дружині в тому злочині. От як ми полюбили Пеггі! Любу нашу, славну Пеггі, давно вже поховану в морі біля східного узбережжя Австралії.