Павло Загребельний - Безслідний Лукас

Майорана безслідно зник, повертаючись з Палермо до Неаполя 26 березня. Таємна поліція проводила розшуки Майорани за особистою вказівкою Муссоліні, але не знайшла нічого.

Хто був Етторе Майорана?

Дружина Енріко Фермі, який власними руками склав перший атомний реактор, Лаура Фермі в своїй книжці «Атоми у нас вдома» пише: «Майорана був геній, арифметичне чудо, сущий оракул по інтуїції і логічній мислі, найгостріший критичний розум на фізичному факультеті».

Він учився з Фермі, працював з Вернером Гейзенбергом, був знайомий з Нільсом Бором, довкола нього точилися розмови про ядерну фізику, Майорана бачив свою перевагу над усіма в цьому питанні, геніальна інтуїція підказувала йому, що природа саме йому відкриває одну з своїх найбільших таємниць, і він жахається сили свого розуму. Розум може бути ще небезпечнішим і загрозливішим, ніж безумство. Геніальний фізик розуміє, що відкриття, яке він зробить, несе загибель людству, водночас він бачить, що година цього відкриття невблаганно наближується, тому Майорана вирішує втекти, врятуватися, зникнути.

Вже по війні один з ченців Калабрійського монастиря ді Сьєрра Сан Бруно сказав журналістові Вітторіо Ністіко, нібито в їхньому монастирі живе один великий учений. Та коли спробували довідатися про того вченого, в монастирі вже його не було. Може, був похований на монастирському кладовищі? Там тридцять хрестів, але могили безіменні. Така традиція. Цікаво, що про цей монастир розповідають, ніби там ховався, рятуючись од мук сумління, американський полковник Пол В. Тіббетс, який на бомбардувальнику Б-29 Енола Гей привіз і скинув на Xіросіму атомну бомбу.

Правда це чи ні, та тільки що спільного між зникненням геніального Майорани і метаннями переслідуваного ериніями полковника?

В листі до Кореллі Майорана вжив слово «зникнення»: «Я прийняв рішення, що стало віднині неминучим. В ньому немає жодної краплини егоїзму, але я віддаю собі звіт в неприємностях, які моє несподіване зникнення може завдати тобі й студентам…»

В 1979 році 25-річний співробітник Ліверморської лабораторії радіації імені Лоуренса Пітер Хагельстайн запропонував конструкцію лазерного пристрою, керованого енергією ядерного вибуху. Хагельстайн вважав, що винайдений ним рентгенівський лазер допоможе в боротьбі з раковими захворюваннями і принесе щастя людям. Через рік стало ясно, що цей лазер являє собою могутній компонент в американському військовому арсеналі, стає ще одною системою зброї, і вже не можна було говорити про якісь високоморальні цілі цього винаходу.

Коли в 1986 році почала реалізовуватися програма «зоряних війн», сором’язливо названа абревіатурою СОІ, Пітер Хагельстайн звільнився з Ліверморської лабораторії.

Він мав тоді, як і Майорана в рік свого зникнення, тридцять два роки.

(Виникає запитання: чи дадуть йому, Лукасові, дожити до тридцяти двох?)

Але чому ж не покінчив з собою Хайрєн Максим, перш ніж винайти кулемет, який скосив мільйони людей у двох світових війнах? І чому не зникнув Ейнштейн, перш ніж написати свого листа про атомну бомбу президентові Рузвельту?

Невже наука — це всього лиш золоті копальні для генералів?

Лукас до ранку так і не заснув. Просидів закам’яніло на ліжку, насилу розспростався, коли за вікном, що виходило на океан, зарожевіло небо.

Скупатися, а там буде видно. Найкраще: полетіти до Фріско, звідти до Стенфорда і попроситися помічником у Широкого Діла. Він навчить ще багатьох бути безслідними, як вітер, як місячний промінь, як безкорисливе добро.

Коли вже виходив з тунелю на пляж, щось примусило його озирнутися.

На терасі «Мірамару» сіріли три невиразні, але такі знайомі Лукасові постаті: розмазана Орова, дохлякувата Хантерова і тугом’яса Олсонова. Ор, Ол, Хан — пишна трійця! Не було з ними Рене: мабуть, хапливо надягає бікіні, щоб бігти на пляж і спокушати Лукаса.

Яка марнота!

Вони помітили, що він побачив їх. Стежили за ним ще тоді, як був у номері, назирці бігли на терасу, хотіли показати, що всі тут, що жертва не втече.

Лукас повернувся до них обличчям і став непорушно. Вони вирішили, що він уже їхній, що ця поза свідчить про його безпорадність, і Олсон на радощах навіть помахав до Лукаса руками, так ніби хотів виказати привітність. Привітність ката.

А Лукас стояв, прислухаючись до могутнього гриміння трансамериканського експресу, що мав от-от з’явитися з-за повороту.

І він справді з’явився, вискочив з рожевого досвітку просто до Лукаса, з убивчою швидкістю поніс повз нього міцні сталеві тіла контейнерів, і спокійні літери на їхніх ребристих боках кликали в Токіо й Одесу, до старовинних ганзейських міст Європи і в Сінгапур, до Дар-ес-Салама й Сіднея, в Каракас і забутий американською історією Чарлстон.